— Присягаюся Поллуксом! Спітнілі та смердючі! Нехай мені хтось подасть епілиму[337], бо зомлію.
Потім звернувся до імператора:
— Обіцяв їм — сказав — хліб, маслинову олію, відкриття садів та ігри. Вони знову тебе обожнюють і пошерхлими губами складають тобі хвалу. О боги, який смердючий цей плебс!
— Преторіанців мав напоготові, — вигукнув Тигеллін, — і коли б ти їх не заспокоїв, замовкли б навіки. Жаль, імператоре, що не дозволив мені застосувати силу.
Петроній подивився на мовця і, здвигнувши плечима, сказав:
— Це ще не втрачено. Можливо, змушений будеш застосувати її завтра.
— Ні, ні, — сказав імператор. — Накажу відкрити їм сади й роздавати хліб. Дякую тобі, Петронію! Ігри я влаштую, і цю пісню, що співав її вам сьогодні, заспіваю публічно.
Сказавши це, поклав руку на плече Петронію, хвилину мовчав, приходячи в себе, і нарешті, охолонувши, запитав:
— Скажи чесно: як тобі здалося, коли я співав?
— Ти був гідним краєвиду, як краєвид був гідним тебе, — відповів Петроній.
І, повернувшись до пожежі, сказав:
— Але подивімося ще та попрощаймося зі старим Римом.
Розділ XLVIII
Слова апостола підбадьорили християн. Кінець світу видавався їм завжди близьким, почали, одначе, вірити, що Страшний суд не настане відразу ж і ще побачать, може, кінець правління Нерона, яке вважали правлінням антихриста, і кари Господньої благали як помсти за його лиходійства. Тож, укріпившись у дусі, почали розходитися по закінченні молитви з підземелля й повертатися до своїх тимчасових схованок, навіть і на Затибря, коли прийшла звістка, що вогонь, який спалахнув у кількох місцях, повернувся разом зі зміною вітру знову до ріки і, пожерши тут і там, що міг пожерти, перестав поширюватися.
Апостол у супроводі Вініція та Хілона, що йшов за ними, покинув також підземелля. Молодий трибун не смів йому переривати молитву, очима тільки благаючи милосердя і тремтячи від неспокою. Але багато хто ще підходив цілувати руку та край одежі апостола, матері простягали до нього дітей, інші ставали на коліна в темному, довгому проході та, піднімаючи вгору ліхтарики, просили благословення: деякі, врешті, йдучи поруч, співали пісень, отож не було слушної хвилини ні на запитання, ні на відповідь. Те ж саме було і в лощині. Тільки коли вийшли на більш відкрите місце, з якого вже видно було палаюче місто, апостол, тричі перехрестивши віруючих, повернувся до Вініція і сказав:
— Не тривожся. Недалеко звідси є хатина землекопа, в якій знайдемо Лігію з Ліном і з вірним її слугою. Христос, який тобі її призначив, зберіг її для тебе.
Тут Вініцій похитнувся та обперся рукою об скелю. Дорога з Анція, сутички біля мурів, пошуки Лігії серед пекучих димів, безсоння та страшна тривога про неї виснажили його, а решти сил позбавила звістка про те, що найдорожча в світі істота перебуває зовсім близько й через хвилину він її побачить. Напала на нього така велика слабкість, що він опустився до ніг апостола та, обнявши його коліна, залишився так, не в змозі вимовити й слова.
Апостол же, відхиляючи подяку та пошану, сказав:
— Не мені, не мені, але Христу!
— Що за надзвичайне божество! — озвався ззаду Хілон. — Але не знаю, що маю робити з мулами, які тут чекають неподалік.
— Встань і йди за мною, — сказав Петро, беручи за руку молодика.
Вініцій підвівся. При сяйві місяця видно було сльози, які блищали на зблідлому від хвилювання обличчі. Вуста його тремтіли, буцім він молився.
— Ходімо, — сказав.
Але Хілон знову повторив:
— Пане, що маю робити з мулами, які чекають? Може б, цей достойний пророк волів їхати, а не йти.
Вініцій сам не знав, що відповісти, але, почувши від Петра, що хатина копача поруч, відповів:
— Відведи мулів до Макрина.
— Вибач, пане, та я насмілюся нагадати тобі про будинок у Амеріолі. При такій жахливій пожежі неважко забути про такі дрібниці.
— Ти матимеш його.
— О внуче Нуми Помпілія, я був завше певен, але тепер, коли обіцянку твою почув і цей великодушний апостол, не нагадую тобі навіть того, що ти обіцяв мені й виноградник. Pax vobiscum. Я знайду тебе, пане. Pax vobiscum.
Вони ж відповіли:
– І з тобою мир!
Потім звернули обидва праворуч, до пагорбів. По дорозі Вініцій сказав:
— Отче! Омий мене водою хрещення, щоб міг я називатися істинним прихильником Христа, бо полюбив його всіма силами душі моєї. Омий мене хутчіше, бо душа моя готова. І що накажеш мені, те зроблю, але ти мені скажи, що міг би зробити понад те.
— Люби людей, як братів своїх, — відповів апостол, — бо тільки любов'ю ти можеш служити йому.
— Так! Я це вже розумію та відчуваю. Ще дитиною вірив я в богів римських, але їх не любив, а цього єдиного люблю так, що віддав би за нього з радістю життя.
Й почав дивитися в небо, повторюючи з захопленням:
— Бо він єдиний! Бо він єдиний добрий і милосердний! Тож нехай би не тільки загинуло місто, а весь світ, про нього одного свідчитиму та його визнаватиму!
— А він благословлятиме тебе й дім твій, — закінчив апостол.
Тим часом звернули в іншу лощину, в кінці якої було видно слабкий вогник. Петро вказав на нього рукою і сказав:
— Ось хатина копача, який дав нам притулок, коли, повернувшись із хворим Ліном із Остріану, не могли ми дістатися на Затибря.
Незабаром дійшли. Хатина була радше печерою, видовбаною в схилі гори та закритою зовні стіною, зліпленою з глини та очерету. Двері були зачинені, та крізь отвір, який слугував вікном, видно було освітлене вогнищем житло.
Якась темна, велетенська постать підвелася назустріч прибульцям і запитала:
— Хто там?
— Слуги Христові, — відповів Петро. — Мир тобі, Урсе.
Урс схилився до ніг апостола, потім, упізнавши Вініція, схопив його руку біля зап'ястя й підніс до вуст.
– І ти, пане? — сказав. — Благословенним хай буде ім'я агнця за радість, яку принесеш Калліні.
Сказавши це, відчинив двері. Хворий Лін лежав на оберемку соломи зі змарнілим обличчям і жовтим, як слонова кістка, чолом. Біля вогнища сиділа Лігія, тримаючи в руці низку сушених рибок, призначених, очевидно, для вечері.
Заклопотана зніманням рибок зі шнурка й переконана, що це входить Урс, навіть не підвела очей. Але Вініцій наблизився і, вимовивши її ім'я, простяг до неї руки. Вона підхопилася: здивування й радість блискавкою майнули на її обличчі, і без слів, як дитя, що після днів тривоги та злигоднів знаходить знову батька або матір, кинулася в його обійми.