— На Рому й Немезиду[402]! Говориш щось несамовите, Йосифе! Смерті Магдалининої родини я не подарую юдейському синедріонові! У цьому вони можуть бути певні!.. І Маріам з келехом знайти мушу! Хоч би у воді, коли не на землі! Йосифе! Ти знаєш таємні науки! Скажи мені, чи я знайду келеха? Де його шукати?
І дивний був Йосифові небувалий вираз Пилатових очей…
Однак відповів непрямо:
— Раббі казав: "Шукайте — і знайдете!"
Пилатове обличчя заясніло.
— Так я знайду келех! Знайду! Чи на землі, чи в глибинах вод!.. За життя чи по смерті[403]… Хоч би довелось шукати аж у Тартарі[404]!
— А пам’ятаєш, що я тобі говорив, коли показував той келех? "Хто йде за ним, тому в дорозі його сліз не обітре ніхто!"
Пилат знизав раменами:
— Кожний з нас плаче на цьому світі! Хоч часами й без сліз… А чи може хтось обтерти ті невинні сльози?..
…………………
І почалося ще гарячковіше шукання витанійської родини, а Марії зокрема. Вжито всіх способів і всіх заходів, якими розпоряджав намісник цезаря в Юдеї. А це долило ту останню краплину до вже й так переповненого злобою та зрадою келеха ненависті, що його так завзято приготовляли для Пилата.
Тож, нарешті, промовив Рим.
Мова його, як завжди, була лаконічна й невідмовна:
— Cedere patria[405]! — дістав наказ Пилат.
Було більш як на часі спинити пусті балачки, недопущенні для величі Риму, і прибрати до рук Юдею, що, фактично, вже чималий час була без прокуратора.
В дійсності, це вигнання не було карою Пилатові. Воно лише давало можливість непомітно усунутись у тінь. Бо Рим не забув і відібрав твердому правителеві Юдеї його заслуг.
Пилатові було дозволено замкнутись у своїх маєтках, розкинених у Галлії, на берегах Родану[406]. До його величезних латифундій кало Вієнни[407] ще додано чималий простір родючої землі благословенного півдня галльських провінцій[408] аж по Массілію.
Цей подарунок не осолодив Пилатового огірчення, хоч огірчення не було таким надмірним.
Маючи розв’язані руки й вільний час, Понтій міг присвятити всю решту свого життя шуканню келеха.
Єдине, що було гірке Пилатові, це те, що йому відбирають можливість порахуватися з Антипою та первосвящениками єрусалимськими.
Також було жаль, що ясну формулу "cedere patria" — "покинути батьківщину" треба було розуміти літерально: на справжню батьківщину, до Тарраґони, Пилат вернутися не смів. Може, саме там, у Кая, й міг би знайти відомості про Марію…
Також не можна було тому, кого висилали на вигнання, вернутися до Рима. Це дуже в’язало руки.
Але для пом’якшення присуду, а особливо для підкреслення неодіозності наймення Понтіїв у Римі, таррагонським претором призначено знову Понтія Кая[409].
Вчинки сина та його заслуги перед державою мали закрити помилки батька й відсунути тінь, що впала на старовинний рід Понтіїв.
…………………
На Родані Пилат не вибрав собі розкішної вілли із статуями, портиками й дорогоцінними мистецькими творами, що все дужче заміщали староримську простоту.
Його осідком стало мале, майже дике село, що про нього напевне сказав би Варрон[410]:
— … Rus verum barbarumque[411].
Не було тут ні усміхненої, блакитної далечіні, ні гомінкого моря, як у Таррагоні! Тільки озивалися до самітника Понтія. величні голоси лісів та незчисленного птаства, що в них розкошувало, як у справжніх пралісах.
Скрізь по високих узгір’ях, як лави побожних прочан, що прагнуть піднятися усе вище до неба, пнулися терасами старезні велетенські дерева. Вони панували над цілою місцевістю.
У маєтку, відповідно до розлогості приналежних до нього лісів, ланів і пасовиськ, були просторі, великі будинки. В них вміщалося багато людей, бо ж великі земельні простори потребували робочої сили.
Панський дім стояв, як було тодішнім звичаєм, серед будівель. Немов храм посеред військового табору! І дійсно, маєток дуже нагадував собою військову колонію. Весь денний порядок праці й відпочинку розплановано так, як вояцькі вправи по таборах.
І це сподобалося Пилатові.
Гадав: поки розіслані скрізь посланці привезуть відомості, де може бути Магдалина з келехом магів, він згадає свої молоді літа й буде сам керувати працями маєтку. Але швидко виявилося, що землі, яких Пилат взагалі раніше ніколи не бачив, тепер не потребували його особистого нагляду.
Залишалося погодитись із давньою сентенцією колишнього приятеля й друга з молодечих літ, Руфа з Таррагони, який говорив:
— Земля — як жінка: коли її покинути, хоч і ненадовго, вона стає чужою!..
Тим часом кожен роданський villicus[412] того чи іншого фільварку був такий відданий своїй праці й так вправлений у найменших подробицях господарювання в тутешніх обставинах, що без очевидної шкоди для справи їх не можна було не тільки усунути, але навіть коректувати.
З перших же днів господар переконався, що всі його розпорядження були шкідливі й не відповідали місцевим умовам. А Пилат твердо тримався засади, що неуспіх всякого приватного підприємства, особливо ж аграрного, є явною шкодою для держави, чого добрий civis romanus[413] не може собі дозволити.
Пилат, що був так дуже призвичаєний до безперестанної праці, несподівано залишився безчинним глядачем, без власного субстрату, без своєї стихії, всіма покинутий… Уперше в житті почув себе дійсно старим, нікому і ні на що не потрібним!..
І погас.
От прогуло над головою, як вітер, минуле вже життя… Вилилось бурхливим потоком, зриваючись із стрімких скель, лишаючи на ущелинах шумовиння, а на дні — гіркий осад і оману…
Що ж лишилося у басейні життя? Пригорща каламутної, багнистої "води життя", що просочується далі… Затримувати її марно! І… чи ж варто?
А скільки було проектів, планів, мрій!.. І тепер, може, найприкрішим здавалося саме те, що більшість тих планів, проектів, мрій здійснено доцільно, продумано, з користю для себе, своїх близьких і держави…
А от же, виходить, ніби все це було непотрібне… марне… безглузде!.. Ні він, ні його родина не користуються й ніколи не скористаються його надбаннями… А Рим? Мав би це все й тоді, коли б Понтія Пилата взагалі не було на світі!..
Були то тяжкі думи… Але чи не найтяжчою була думка про Прокулу…
Її відсутність підкреслювала чорною лінією жалоби повноту його самітності й опущеності.