Силою,' навіть грубо відштовхнув її хтось від хлопця: — Ти що, при своєму розумі, жінко? Ти доконаєш його! Не воруши! Пальцем не торкайся! Бачиш, погано йому!
...На п'ятий чи на шостий день вона, не Таська Байдачна, а згорблена, прибита горем жінка, насунувши хустку на очі, поза городами, крадькома почовгала на те місце. Не хотіла, щоб хтось бачив її, питав, сипав солі на відкриту рану. Світ і без того їй був чорний. Вона стала віддалік і дивилася на ставок. Сонце зайшло, повзли яром сутінки, і місце їй видалося недобрим, глухим, відлюдним. Сірі очерети обступили греблю, щось сплескувало на воді, зітхало, наче жива душа, та й годі. А верба... Мати довго, з печальною німотою дивилася на дерево. Не була забобонною, однак здригнулася в душі. Щось нехороше побачила в старій поколотій вербі: гілки обвисають розпатлано, а з-під гілок чорною діромахою зяє дупло, воно теж ніби придивлялося насторожено до неї, до матері, і щось таїло в собі. Ось на цю вербу він і заліз, Павлик. І не впав би, шепотів їй в гарячці, прокидаючись в поту, в маренні серед ночі. Не впав би, та от лихо: до ноги налипло трохи ставкового глею, він послизнувся на гілці, хотів на льоту вивернутися,.. І спиною... на міст, на колоду...
Коли хлопці підбігли до нього, він лежав, силкуючись не встати, а хоч задерти голову. Отой крик, отой жах німого все-розтинаючого болю застиг в його очах. Все напружилось, задзвеніло в ньому, от-от наче з дзвоном обірветься; подих як сперло в грудях, так і не відпускало. Він сам не розумів, що з ним. Не міг навіть застогнати — оголені нерви дзвеніли, і не тільки найменший порух, а навіть думка про це судорогою розтинала тіло.
Однак настрахані хлопці, як і мати, не тямлячи, що торкатись до нього не можна, вхопились гуртом, хотіли відтягти од мосту; хоч він благав поглядом: не тре', одступіться!
Муки нещасного Павлика, муки хлопців тривали довго, поки хтось не здогадався збігати на гору до кузні і покликати дядьків. Добре, що там трапився Черкес, чоловік трохи загадковий для села: він десь вчився в городі, пішов добровільно на біло-фінську, і там йому осколком перебило руку. З тою рукою-клешнею, в солдатському галіфе, з новеньким значком "Ворошил овський стрілець" повернувся він в село. Жив сам, без матері, без молодої господарки, в старій дерев'яній комірчині над яром. Казали, майструє вітряний двигун, вже крила й хвіст вробив, хоче провести електрику собі в хату і в клуб. В контору не пішов, куди його кликали, а в сусіднє село, в школу, і там під нещадні свої команди: "Рівняйсь! Ложись!" — навчав хлопчаків військовій премудрості.
Зараз Черкес в гурті мужиків притупав до греблі. Хмуро глянув на хлопця і, об підошву армійського чобота потушивши бичка, легенько обмацав малого і сказав, як завжди, твердо й замислено:
— Одстрибався пацан. Не воював, а на безбілетну вийшов. В позвонок, в самий нерв поразило. Носилки треба, така, брат, ситуація.
...Дома, коли Байдачна прибігла з степу і, мов безтямна, кидалась, охала над сином, в гурті знов почались розмови: що робити? Везти хлопця в район, у лікарню? Як — на підводі? І тоді, крутнувши бичка жаром в підошву (за армійською звичкою), старшинування взяв у свої руки Черкес. Він клешнею одгородив хлопця: ніяких лікарень! Так розтрясуть на возі малого, що він за селом же богові душу віддасть. Головне зараз для нього — недвижність. І менше бабського лементу.
Черкес глянув з-під лакованого козирка в степ і щось намислив нове: він сам зганяє в район, пішки або на коні, і привезе фельдшера чи кого там трапить. А ви тим часом... Та добре, що він не зірвався, не побіг, своїм оком перевірив, як занесуть і покладуть Павлика. Бо мати першою кинулась в хату і, хапаючись, нічого перед собою не бачачи, настелила синові цілу гору подушок, щоб йому м'якенько лежати.
— Одставить! — лайнувся Черкес, дивуючись бездонній людській темноті.— Ви — мати, ви можете втямить: на одній воло-синочці, на одному голому нерві тримається життя вашого сина. А ви?
Він сердито згріб подушки, заодно солом'яний матрац і все манаття скидав додолу, під ноги: заберіть! Голі дошки застелив рядном, потім баєвим покривалом. Помацав рукою, чи ніде не горбиться.
На цю рівну, тверду постіль і поклали Пашу, Павлика, бідолашного Наська.
...Ту страшну ніч і в землі вона не забуде. Глибока, як прірва, ніч, без краю й кінця. Син і вона, і глухота ночі, і муки його, і жах в душі: вгасає, вгасає в ньому життя... Крик, страх, кров — усе ціпеніло в ній, в грудку здавлювало їй мозок, а далі...
Вона засвітила лампу і поставила на камінець. Та, мабуть, високо. По якійсь страждальницькій тіні, по напруженій зморщечці зрозуміла: погано йому, боляче од світла. Прибрала лампу, вмостила за голову. І вкрутила гніт.
Він лежав рівно й напружено, очі не одривав од стелі. Всіма клітинками прислухався до себе, до того, як наростає, підкрадається і раптом електричним струмом оглушає його той невщухаючий біль.
Мати схилилась над ним, щоб ватою змочити губи. Розпухлі, покусані губи зашкарубли в нього, засохли чорною раною. Та тільки легенько доторкнулась ватою, як знов, самими очима: не тре'! Він прокидався, окроплений холодним потом, марив, щось просив, бурмотів і знов провалювався в сон. Він мучився на її очах, а вона, мати, не знала, як йому допомогти і чим. Вона схилялась над притемненим ліжком і питала: "Ну що тобі дати, Павлуню? Води? Чи принести холодного молока з погреба? Чи світло вкрутити? Аби ж я знала, як вгасити біль, як полегшити тобі страждання, я б руки підклала під тебе. За що ти мучишся, за що тобі кара така?" Ніколи вона не молилася, а тут глянула в темний куток і нишком, таємно, легенькою пучкою змахнула перед собою. Не бога, а когось великого й милосердного, як людське серце, просила вона: "За сина благаю, за безневинну душу його. Одбери в мене життя, поклади мене краще в могилу, в сиру землю, а дай дитині зціленіє, дай видужати, хай не мучиться, хай хоч краплю засне в сю ніч".
Тут вона, наче од болю прозрівши, заглянула в себе, в свою душу, і там, на споді, в потемках забутого, перевернула щось таке давне й приховане, утаєне і від себе, і від людей.