А німці порядкували не тільки в хаті, а й у дворі. За берестком, недалеко од вулиці, викопали яму, забили два стовпці, поклали на них перекладину. То вони облаштували собі європейський нужник. І от видовисько на все село: огрядний товстий німець, офіцер, спустив штани, сів на перекладину і взяв у руки газету. Видно, був культурний чоловік, любив почитати. Він важко стогнав, трудився, а йшла сусідка Вустя з своїми хлопчаками, глянула на його білу бабську одгодовану сідиицю, виставлену на все село, перехрестилася, штурхнула дітей в спину: йдіть, не дивіться, діти, на таку срамоту.
— Вони що,— спитав Павлик, коли почув од матері про те одверте, веселе, показне фельдфебельське безстидство (а фашисти якраз роздягалися мало не догола і реготали, ляскали себе по стегнах, обливалися водою коло криниці — для них нікого в селі не було, крім них самих),— вони що, мамо, глумляться над нами? За людей нас не вважають!
Зітхнула мати. Що вона могла сказати Павликові? В глибині душі вона розуміла: вже не раз бувало в минулому таке... Прийшла дика чужа сила, завойовницька — з своїм гелготом, з презирством, з холодною міною на випещених, одеколоном напахчених фізіономіях, прийшла ламать, глумитися, по-своєму перемелювати все — і зіткнулася з іншим світом, з глухою ненавистю, з правічно непокірним народом, який в муках і трудах обживав цю землю, засівав її житом і кров'ю, і хіба він стерпить, змириться з глумом і чулсинським насильством?
Один з німців, молодий, лисенький (він довго й акуратно зализував набік своє негусте білявеньке волоссячко), підгледів у Павлика шахи, оту велику дерев'яну коробку, прислану з Києва. Прицмокнув здивовано, потер долоні.
— О, малтшік, малтшік, гут, гут! Шпілен! — і жестами показав Павликові: давай, мовляв, сядемо і поміряємося силами.
Був німець наче і не дуже злий, а ніжна лисина у нього й зовсім миролюбна, та Павлика все одно аж пересмикнуло: ти переїхав Черкеса, а я з тобою гратиму! Не діждешся!
Матері він сказав: викинь геть оті саморобні шахи, а коробку десь заховай.
Винесла мати в сіни Павликові іграшки. Ще раз глянула на легкі, стерті пальцями, сіруваті ляльки-фігурки з тіста. Подивувалася: все-таки гарно виліпив! І згадалося їй багато: і горе Павликове, і Черкес, і теплий жнив'яний вечір, коли вони вдвох котили візок додому, і коротка їхня радість, присмачена вечірнім сумом: не ті літа, та й життя не так почалось... Ні, не стачило в неї духу взяти й викинути ці фігурки з хліба;
зав'язала їх в чисту полотнину і сховала в кухні за коминець. А коробку засунула під старі свої плаття в скриню.
І потекло їхнє невільницьке життя з літа в осінь, з осені в зиму. Одні армійські частини вибралися з села, вступили інші — обозом, ситими голландськими конями, міцними критими фургонами. І ці поїхали, залишився Салабай-староста, а за Са-лабаем ходив, неприступно надуваючи губи, його виконавець, отой недоросток Кирилко, що дуже здивувало матір. Вона знизувала плечима: "Ну хто б думав? Про Кирилка? Всі люди до нього тяглись душею, жаліли. А він?" Та Павлик після невеселої паузи сказав:
— Я знав, що він кимось таким стане. У нього була дуже суха безжальна рука. Він коли здоровкався з нами, хлопцями, або говорив з ким, то брав того ось так, вище ліктя, і здавлював, немов кліщами. Не хотів, а здавлював. І очі в нього були сухі, з потайним блиском. Його, кажуть, сильно били в дитинстві, батько злющий був і пропащий п'яниця. Воно, мабуть, з того пішло...
Мати знала, що Павлик своїм тихим зосередженим оком придивляється до людей, бачить в них щось непросте, приспане, те, що не кожному помітне. їй самій деколи ставало не по собі від його прозірливого погляду: все до крихти він примічав, нічого не втаїш. І вона боялася за нього, згадувала всяку всячину (а хіба мало наслухаєшся від старих жінок!) і благала долю, щоб дала йому здоров'я і вділила хоч крихту щастя...
Задула, замела снігами перша, за нею друга воєнна зима. Вітрами й бурею пригнало в село німців, якусь фронтову частину. Видно, в боях добре потріпало фашистів, вони відповзли в тил, щоб трохи підлатати себе. Перемерзлі, обліплені снігом, вони ввалилися в хату, внесли повно холоду й тупоту, а Павлик швидше накрився од них, затулив себе куфайчиною, однак загледів, що вони понатягували на себе хто що міг: якісь здоровенні, плетені з товстої соломи постоли, ще більші, до самих колін торби-рукавиці, шарфами, хустками, квітчастим ганчір'ям позакутували голови (бо в їхніх зелених, без вати, піло-точках з довгими вухами не дуже на морозі зігрієшся). З окопів, з вітру принесли вони в хату світленькі примерзлі крижин-ки-бурульки під носами, тупали, ляскали себе рукавицями, виганяли холод, виторохкували зубами, з якимось мерзлим од-чаєм зиркали по кутках: де зігрітися? Невже це були ті самі вояки, що весело, з переможним гелготом товклися в дворі, обливалися холодною водою коло криниці, а наївшись, сідали на перекладину і сито показували всьому селу свої одгодовані зади? Ці ж охрипло загукали хазяйці: "Матка, топіть, топіть, фойєр, вогонь!" А дехто одразу кинувся заглядати в горшки їсти! Та що там вамг їсти, коли Павлик з матір'ю другу зиму голодував, і один у них був порятунок: або смажені на попелі, або просто зварені на пісній воді мерзлі кормові бурячки, і то якщо вдавалося надлубати їх з-під заметених снігом старих ка-гатів у степу. Павлик сам світився од голоду.
Коли мати внесла оберемок хмизу в хату і протопила, вояки обтулили теплу плиту, наїжачено грілися, то один, то другий тягли руки до конфорок, ухкали, витирали з-під носа синю ки-сельну водичку. Трохи обігрівшись, скинули з себе окопне дрантя, брудне й завошивлене, і дружно взялись виловлювати в рубцях диверсантів:
— О, матка, патізан, патізаи! Много патізан!..
Ця робота, як бачив Павлик, побігла у них веселіше. Коло теплої плити, відтанувши після фронтових морозів душею, хтось уже виймав з кишені фото, зиркав, чи нема поблизу офіцера, і швидко, втаємничено показував матері: "Кіндер, матка! Цвай кіндер",— тобто, що у нього там, в Германії, двоє дітей, трохи менших за Павлика, і що без батька їм "отшінь пльохо". Він гірко й розчулено шморгав носом й притишено казав: "Война некарош, матка, некарош война",— і що вони скоро будуть "драп нах хауз", а Гітлер капут.