Все було зім'ято, зрушено, вирвано з коренем. Люди затуляли вікна, в погріб, в кутки запихали дітей, а над ними гуло небо — летіли на схід чорні з хрестами літаки. І вона кинулась запинати вікна, а над Павликом сама розпиналась, наче могла тим врятувати його. Та ні рядном, ні тілом своїм од світу не закриєшся.
Серед білого дня страшно, моторошним голосом закричало горе людське в сусідів. Плакала Вустя, обливалися сльозами її дітлахи. Павлик мученицьким поглядом попросив матір: піди подивись — що там? Може, допомогти людям треба. А у Вусті похорони, тільки похорони страшні, таких не було в селі: вбило двох синів, пасли коней в степу, а ховати нема чого, ні порошинки від їхніх тілечок не залишилося — яма. Склала Вустя на чисту дошку картуз, штанці, стоптані сандалики, все те, що знайшла дома від своїх двох мучеників, і гуртом, стулившись докупи, (а Вустя ридала й примовляла до сандаликів, картуза, штанців), з голосінням понесли вони дошку на кладовище.
Павлик бачив: прийшла мати додому ніби з тінню смерті за плечима. Затулила вікна щільніше. І кивнула на грубу, де висіла Павликова грамота. Син зрозумів. Ту грамоту прислали йому з Києва, на ній була зірка і два круглі позолочені портретики — Ленін і Сталін. А чутки носились у селі такі: стріляють! За книги, за гроші, за все радянське, за наше — стріляють фашисти! Он був чоловік з Гайворона...
— Павлику, я зніму грамоту. Краще спалю.
— Не чіпай. Я не вкрав її, а завоював!
— Ти не розумієш. Зараз таке в світі коїться. Той чоловік в Гайворона плакав: він їхав у гості до Луцька поїздом з дітьми. І от вночі — виття, стрілянина, вибухи. Вриваються фашисти (а їх з парашутами до нас закидають), а мале дівчатко вп'ялося в батька: "Тату! Таточко!" — і аж трясеться, а фашистові не сподобалося: "Ціган! — каже,— Юди!" — лапою згріб малу і за вікно, під поїзд. То звірі, Павлику...
Коли Павлик спав, мати тихенько зняла-таки грамоту і десь приховала.
А потім хлинуло й попливло: пожежі вночі, гострий зблиск літаків у чорному небі, тривожні заграви, тупіт, сварливий гомін десь у яру, тяжке форкання коней і натужні хрипкі голоси: "Давай! Р-разом! Викочуй!" А ранком — страх і безсонна мука в очах жінок і їхні розмови: відступають наші війська...
Мовби прорвало у світі грізну воду й впали десь кам'яні береги; все попливло, погнало, покотилось на схід до Дніпра.
Розбиті, в хмарах пилюги, з присохлими пов'язками, в кого на плечі, в кого через голову, відступали наші війська вночі, а вдень якщо й пробиралися, то між хлібами, попід сухими лісосмужками, вибалками, затуляючись гілляччям од сонця і од німецьких винищувачів, які так і стригли над колонами, так і вдавлювали в землю розшарпані, оглухлі від втоми гурти оточенців. Як птиці в грозу, носилися чутки: за яром, у степу бачили диверсантів; зловили в хлібах двох шпигунів-ракетни-ків, які подавали з ракетниць сигнали німецьким яструбам; хтось отруїв колодязь на хуторі, і безневинно загинув хлопець-їздовий і коні з радгоспу. Чутки носилися, мов блискавки-птиці. В сухому повітрі, здавалося, все наелектризувалося до краю, і було чути, як потріскують перед вибухом заряди...
Потім притихло на день чи два. Тільки якось грізно й зло-віщо. І ринуло сильніше. Відступали, мабуть, останні колони, вже під ударами піхотних частин фашистів.
В ці дні Павликова мати зовсім не спала, металася серед людей; одправляли хліб, худобу, плакали, прощалися з немолодими сільськими дядьками, резервістами. А Павлик, покинутий, лежав у своєму кутку, мучився, томився душею, слухав охриплий детекторний приймачик. Та ждав стомлену, аж почорнілу матір, щоб накинутися на неї з розпитом: ну як, що там у селі?..
І от нагрянуло перше горе. Перше, та, мабуть, найстрашніше для Павлика; Зник Черкес. Потім про нього і мати, і люди, і хлопці не раз і ие два розповідали Павликові: як він загинув.
А загинув Черкес так, трохи дивно і загадково, як і жив.
Горіли некошені хліба, спека сушила землю, дим і сірий попіл несло над селом. Повз крайні хати відступала якась розбита наша частина, може, навіть рештки її.
Черкес з лопатою вийшов на шлях і заступив дорогу солдатам.
— Стій! — зупинив окриком понурих, запилюжених бійців, сірих від втоми і від гарячої куряви.— Ви куди відступаєте? Ви куди тікаєте, я вас питаю? Ви знаєте, що в селі діти? Маленькі діти і жінки горьовані ваші? Ви що, на фашистів їх покидаєте? На поталу ворогу? Де командир? Стій, слухай команду: ні з места! Ось лопата, я ще принесу, всім копать окопи, ротно і по взводах — готуємо кругову оборону! .
Черкес підняв лопату і став, ніби хотів держаком, руками одпихнути, зупинити всю колону. Губи у нього запеклись до чорноти, очі недобре, гарячково зблискували. Дехто із солдатів розгубився, дехто обминав його і йшов стороною, і під ногами у них ядучим пилком курився сухий придорожній полин.
З колони вийшов до Черкеса немолодий капітан, чорноволосий, з шпалою в петлиці. Одна рука у нього висіла на перев'язі, очі немовби гноїлися — їх виїдала спека й курява. Капітан од-кашлявся і хрипко, стомлено мовив:
— Хто ти такий? Одійди, не дурій, добрий чоловіче. Ти ж, здається, солдат. Гірко й без тебе, і панікерів хватає. Ось у нас один з голими кулаками поліз на танк. їх цим не візьмеш,— і він кивнув головою назад, на сірі випалені сонцем пагорби, де щось глухо погуркувало.
— Як не візьмеш? А чим візьмеш? Вашим відступом? Драпанням? А села, а вітряки, а такі пацани, як немощні, що в постелі лежать? — Черкес, видно, оглух, він не чув, що йому казав капітан, він гупнув лопатою в землю.— Пів-УкраїНи віддали і далі одкочуєтесь?! Стій, назад, кажу! Зараз будемо рити окопи і кістьми ляжемо, а село не здамо. Слухай мою команду.
Та капітан щось неголосно буркнув солдатам, і ті понурою колоною, обминаючи Черкеса, зашкорбали, загупали покрай дороги в полинах, і за ними хмарою потяглась курява й дим ів степу.
Сплюнув Черкес і люто, швидко, несамовито став довбати окоп. Тут,же, просто на шляху, навпереріз солдатам. Він копав затверділу землю, вигортав сухі брили, а колона обходила його. Він уже підчищав, вигрібав метровий, жирний, немов антрацит, степовий чорнозем, те безцінне золото південних просторів, на яке зазіхали споконвіку дикі орди кочівників — печеніги, половці, татари-завойовники (десь і войовничих готів аотлілі кості тут); він робив собі бруствер, заглибився на пів-пояса, а далі по груди, коли остання групка солдатів пройшла, проминула його, і хтось із обшарпаних задніх бійців оглянувся й глипнув на нього кривим пересохлим ротом — здається, оторопіло й насмішкувато.