1
Вийшов я з хати" а на вулиці темно й глухо. Сніги після хатнього світла, як здалося мені, біліли меркло й холодно, смуги густої нічної темряви лежали за кучугурами, а в холодному небі, десь високо-високо над землею, тривожно гули літаки. Я їх знаю по гулу: гу... гу... гу... То німецькі бомбовози. Важкий, неприємний гул, якийсь вібруючий, переривчастий, од нього глухим, напруженим дзвоном дзвенить перемерзле повітря і щось ніби свердлить, нудить душу. До переправи летять, в бік Дніпра. Заворушилась німчура. Фронт, як видно, і до нас посувається.
Беру під хатою ключку, щоб наскубти соломи. Важку залізну ключку ми так вичовгали й відшліфували за зиму руками, що вона аж зблискує зараз проти вікна: гостра, замашна штука, я з нею бігаю на ставок і на річку і, як треба, за два-три удари пробиваю лунку в найтовщій кризі; лягай тоді і пий воду, під кригою вода тепла, з неї аж біла пара пашить.
Йду попід хатою. Сніг вирипує під ногами. Легенький, проте гострий вітерець шпарить мені в обличчя, ніс аж злипається від сухого морозу. Після хати й тепла якось страшно одразу вийти за причілок — давить і відлякує тягуча, настояна тьма, яка пливе зі степу. Між погребищем і сараєм зяє темний провал до берега, там стоїть сиза, а далі густо-синя, а далі з крутою чорнотою ніч; десь там німі скрижанілі гони й поля до самого фронту, заметені балочки, засипані чахлі деревця, вершечки яких ледь-ледь виглядають з-під снігу; і віє з ночі холодом, порожнечею, мертвою тишею степів.
...Тільки з неба гудуть і гудуть фашистські літаки, та видзвонює від приглушеного гулу скляне на морозі повітря.
В провалі за погребом щось шелестить і горбиться, і мені здається: як тільки я ступлю туди, за вугол, так і навалиться на мене щось дике й волохате, вчепиться зубами в спину. Краще постояти тут, щоб тіло й душа трохи звикли до темряви.
Ключку беру міцніше і йду на той шелест, на пронизливий вітрець. Иду і протикаю перед собою темряву. Ага, ось вона! Понуро горбиться наша копиця соломи. Правда, то й не солома, а перемерзле кукурудзиння, соняшничиння, бур'ян. І трохи домішано туди житнього обмолоту. Снігом занесло копицю, біла шапка на її вершку покосилася, з'їхала набакир. Мабуть, скоро впаде наша убога скирточка, бо я її обібрав з одного боку і вискуб у ній велике й глибоке темне кубло.
Підступаюсь ближче і тут... Аж отерп, занімів од страху і ключку мало не випустив. Хтось там стоїть, їй-богу! Стоїть у дуплі, сірий, весь у снігу, очі лихоманно горять. І труситься чи зуби на мене ціпить — хтозна! Я хотів ключкою, а воно хукнуло на мене, спробувало відкашлятися.
"Вовк!" — холодними іскрами пальнуло мені в голову. Я кинув ключку і одлетів геть.
— Ану! Ти! Пшов! — спробував я був крикнути, та голос примерз, застряв у горлі.
Присипане снігом, воно ворухнулося в кублі і наче тілом, лапою (мені здалось — загрозливо) потяглось до мене. Я рвонув так, що загубив у снігу валянок; пролетів повз погребище і впав на порозі. Вже потім згадав (чи просто у вухах прошелестіло мені), що те, в дуплі, ніби озвалося. Глухо, вистукуючи зубами, спитало: "Нім... Нім-ці є в селі?" Та де там, зараз і не таке могло приверзтися мені.
Вбіг у хату й крикнув:
— Мамо! Вовк! Під соломою стоїть!
Мати саме вигрібала холодний, збитий в тверді коржі попіл (а докупи злипається попіл тільки на мороз). В куфайці, перев'язана хусткою, вона важко й незграбно випростала спину і подивилася на мене мовчки і ніби трохи сердито.
— Отако! Вже й вовки у нас завелися в селі. Мабуть, пес якийсь приблудний сховався. Прогнав би його.
Та, видно, в моїх очах вона побачила щось таке, що занепокоїло і її, бо вступила в калоші і, вже сама стурбована, почовгала з хати.
Я ковзнув на лежанку, в той куток, де руда потріскана глина ще ледь-ледь дихала теплом. І мені соромно стало: матір погнав на мороз... Вслухався в шерхоти за вікном, руки ховав за спиною, в тепло, а пальці чогось трусилися, і все ще в душу дивилися мені оті два морозні, гарячі вогники з кубла.
Ось заскрипів сніг під: хатою, та не так, як під маминими валянками, а сильніше. Хтось ніби шкорбав, плутав ногами, ступав якось задерев'яніло. А потім торгнуло дверима, в сінях почулося, як мати до когось балакає чи когось тягне. Двері в хату розчинилися, і я побачив: мати не сама... Вона вела, пропихала поперед себе когось у снігу, закутаного. То була жінка, а може, стара баба, одягнена хтозна в що; на ній горбилося, виглядало одне з-під одного: тілогрійка, ватник, мішковина, довге, здається, чоловіче пальто, а зверху стара обношена хустка, навхрест обв'язана під руками. Видно, жінка так смертельно задубіла, заклякла на морозі, що вся тіпалася і все в ній торохтіло й вистукувало з якимось глухим крижаним стукотом. І голову їй було нелегко повернути — цілий вузол на голові, і все те в снігу, в білому інеї; та коли вона повернулась і глянула в мій куток, я так і прилип до стіни: то була вона!.. То вона злякала мене там, у темному кублі під скирточкою. Холодний, з лихоманним блиском, нездоровий вогонь світився в її очах; і очі її поглядали на мене сторожко і теж з кубла, з-під настовбурченої, низько опущеної хустки, яка геть обледеніла й видзвонювала намерзлими крижинками.
— Сюди, на лежанку,— топталася коло неї мати й пропихала її в куток.— Зараз я соломи внесу, затоплю.
Видно було, що жінка не могла ні йти, ні розігнутися; наскрізь, до кісток промерзла вона, залубеніла на вітрі й морозі. Мати якось всадовила її на моє місце; попробувала була й ноги покласти на лежанку, та ноги не гнулися, мов дерев'яні, звисали додолу.
Так і залишила її мати, побігла з ряденцем по солому.
Жінка в лахмітті сиділа, безсило приплющивши очі; голова її билась і стукотіла об стіну. Але й сліпа від холоду, вона не випускала з своїх рук невеликий дорожній вузлик.. Хтозна, що там ховалося в тому старцівському вузлику, який там. був скарб, а тільки жінка чіпко й міцно притискала його до себе, аж вдавлювала під груди. Руки її, плечі, підборіддя — все в ній тремтіло й колотилося, і холод виривався з неї з дрібним тіпанням і дрижанням тіла. "Ху-ху-ху!" — виганяла вона із себе стужу. (А тут ще сичання і гострий морозець від соломи, яку мати внесла знадвору і кинула оберемком до передпіччя.)