Іще, пам'ятаю, я кілька разів ходив вибирати собі квартиру. Нині в переповненому Києві важко уявити, що цілі квартали стояли незаселеними, особливо у центрі. Я ходив з будинку в будинок, не стрічаючи жодної живої душі, підіймався з поверху на поверх, з квартири в квартиру, і всі вони як одна стояли порожнісінькі, і в усіх були сліди поспішної втечі. Під час окупації там жили, виявляється, переважно німці, які панічно втекли. А до того в багатьох тих квартирах мешкали євреї, які або лежали тепер у Бабиному Яру (про той масовий розстріл ми тоді ще не знали), або евакуювалися, рятуючись од неминучої смерті. Про панічну втечу окупантів свідчили купи сміття, потрощений посуд, повні ванни замерзлої води (з кранів вода вже не текла), в туалети гидко й ступити, у вибиті шибки заліта вільно сніг,— як же тут жити? Мені, що й так коцюбну від холоду? Врешті мені набридло отак безрезультатно ходити, я повернувся у свій кабінет, у наш відділ листів, де, як на початку у Харкові, знову спав на столі, примостивши підшивку газети під голови. Спав, зібгавшись в калачик, зберігаючи кожну грамульку тепла, спав навіть не роззуваючись, бо тут теж було холодно, але принаймні не мело у вибиті шибки снігом та не лежали гори сміття. З дня у день продовжував працювати над листами і не скажу, щоб робота ця мені дуже подобалася. Хоча я вже добре набив руку і кожен лист увінчував пишними отими загальниками, без яких, здавалось мені, не могла існувати нормальна людська мова. Юхим Антонович Лазебник, мій майбутній редактор, якось посміюючись розповів про такий майже анекдотичний випадок. До війни він працював у криворізькій газеті, тоді саме велася бучна компанія за заборону абортів, відділ листів працював в поті чола, організовуючи відгуки читачів (в основному читачок) на рішення уряду і якось до нього в кабінет ввірвався червоний од гніву чолов'яга, вимахуючи пожмаканою газетою.
— Ви редактор?
— Я,— мимохіть звівся Лазебник.
— Так от, товаришу редактор, я щойно побив свою жінку і пообіцяв, що як повернуся од вас, то й не так буду бити!..
— Та в чім справа, товаришу?
— А ви подивіться, що вона написала!.. Ви подивіться! — тикав у газету пальцем розгніваний відвідувач.
Юхим Антонович взяв ту газету, прочитав нігтем підкреслену фразу: "Я з власного досвіду знаю, які шкідливі аборти".
— З власного... З власного!..— кричав уже чоловік.— Поки я пропадав у відрядженнях, вона набувала той досвід. А тепер клянеться і божиться, що того не писала. Як не писала, коли ось надруковано? Кому я повинен вірити: нашій партійній газеті чи отій брехусі?
Юхим Антонович став його заспокоювати, та чоловік не вгамовувався.
— Покажіть листа тієї брехухи! Щоб не здумала більш одпиратися.
Розшукали той лист, принесли. Там було написано: "Я знаю, які шкідливі аборти..." "З власного досвіду" в тому листі не було.
— Ну й ну...— сказав тоді чоловік.— Ну й ну...
— Так що виправляйте, виправляйте, та й оглядайтеся,— закінчив Юхим Антонович.— Щоб не направили так, як отой працівник.
Він частенько зупиняв мене, розпитуючи, як живеться-працюється (сам тулився в редакції, бо дружина з дітьми ще не повернулась з евакуації), бо вважав мене своїм хрещеником. Я вже, здається, згадував, що по завданню відповідального редактора Юхим Антонович Лазебник навідувався в Червоний Лиман, цікавлячись, що я робив під час окупації, та й привіз позитивний відгук: організував і командував партизанською групою. І той відгук вирішив мою долю подальшу. Я проймався все більшою симпатією до цієї людини, я мимоволі горнувся до неї, і коли мені якось (це було вже на початку березня сорок четвертого року) Юхим Антонович сказав, що його призначили відповідальним редактором обласної волинської газети і чи не погоджусь я працювати у нього, то я не вагався й хвилини.
З Луцьком, обласним центром Волинської області, нормального сполучення ще не було. Бої ще точились під Ковелем, щоночі налітали німецькі літаки і скидали бомби на центр, так що Луцьк можна було вважати прифронтовим містом і добратись до нього було не так просто. Тож ми всі втрьох: Юхим Антонович, його дружина Ніна Павлівна, яка щойно повернулася з евакуації, і я сіли на санітарний літак та й полетіли до Луцька.
Літачок той мав три кабіни: попереду — для пілота, потім — для поранених, а вже позаду невеличка кабінка чи не для кулеметника — на той випадок, як налетять "месершмідти". Тож Юхим Антонович і Ніна Павлівна сіли в кабіну для поранених, а я примостився в задній кабінці. Обидві передні кабіни закривалися, моя ж була відкритою, попереду стирчав лише пластмасовий щиток, який майже не захищав від зустрічного вітру: вітер вривався в кабіну, забираючись під мою благеньку шинелю, тіпаючи мої чер-вонофлотські штани. Хоча й був березень, але ще й не пахло весною, на полях лежали глибокі сніги, і я ще ніколи так не мерз, як у тій проклятій Богом кабінці. Здавалося, що й очі бралися кригою.
А тут іще повітряні ями. Пілот, мабуть боявся ворожих винищувачів, які могли кожної миті звалитися з низьких, наче свинцем налитих хмар, тож вів літак, замалим не чіпляючи колесами снігів, і нас тіпало, як у віялці. Наш У-2 то підносився різко угору, то провалювався в яму чергову, і всі мої нутрощі то злітали уверх, то опускались донизу. І коли б не крижаний отой вітер, коли б не холод собачий, що пронизував до кісток, мене давно вивернуло б, як рукавичку.
Врешті літак сів на якомусь польовому аеродромі, щоб дозаправитись пальним. Пілот хвацько вискочив з кабіни, а я сидів, не в спромозі поворухнутися, мені здавалося, що й тіло моє насмерть примерзло до крісла.
— Живий? — спитав пілот весело.
— Ж-живий,— процокотів я зубами.
— Потерпи, вже недалеко.
З передньої кабіни, хитаючись, вилізла Ніна Павлівна. Була аж зелена, а Юхим Антонович заходивсь викидати з кабіни те, чим вона снідала.
Дозаправившись, ми знову рушили в путь, раз по раз провалюючись в оті невидимі ями...
І ось нарешті ми в Луцьку. Сидимо в натопленій добре кімнаті, п'ємо розведений вонючий, як смертна кара, спирт-сирець, наминаємо гарячу яєшню. Цілісіньку гору яєшні, що ледь вміщається у сковороді, я ще не знаю, що до кінця війни моя продовольча картка отоварюватиметься в основному яйцями, з дня у день і на сніданок і на вечерю їстиму лише яєшню, що мені вже здаватиметься іноді, що тут, на Волині, розводять лише курей; жодної іншої живності, лише кури та кури.