Трохи згодом на мене накинула оком офіціантка, що нас обслуговувала, і каші на моїй тарілці побільшало, суп погустішав, там навіть стали з'являтися крихітки м'яса, а чай посолодшав. Я, звісно, не міг бути невдячним і одного разу запросив Надю, так звали офіціантку, поїхати покупатися за місто.
Не знаю, чим я не вгодив Наді під час того купання. Поводився ж із нею дуже ґречно, навіть пальцем не діткнувся до неї, але Надя лишилася купанням тим невдо-волена й одразу ж у моїй тарілці поменшало каші, а суп знову став такий рідкий, хоч купайся в ньому.
Іще крім отих чорних хлібин я одного разу з'їв цілісіньку капустину, яка важила не менше двох кілограмів. Капустину ту мені подарував знайомий шофер, що підвозив до їдальні продукти, і я її отак сиру й ум'яв до останнього, як то кажуть, листочка, і тут шлунок мій загартований врешті не витримав... Відтоді я до всіх сироїдів ставлюся з великою упередженістю.
Десь в кінці вересня мене перевели літпрацівником у відділ листів: своєрідну канцелярію, де реєструвалися всі листи, що надходили до редакції, а потім розсилалися по відділах. Листів тоді надходило мало, з десяток протягом дня, тож і відділ наш був найменший в редакції: я та завідуючий — чоловік середнього віку, завжди похмурий та невдоволений. Коли я, заходячи, вітався до нього, то чув у відповідь щось схоже на "бур" чи "мур", а руку він подавав так неохоче, наче боявся, що її в нього відірвуть.
Один раз на місяць наш відділ мав подавати огляд листів, що надходили, для друку в газеті. І тоді завідуючий обкладався підшивками "Правди" й "Ізвєстій", де теж друкувалися такі огляди, та й здирав звідти цілісінькі фрази, компонуючи їх з найбільш цікавими на його погляд листами. Трудивсь кілька днів, і я в той час не смів і озватись до нього, а написавши, односив до машбюро, де й стежив ревниво, щоб хтось із працівників не пропхався зі своїм матеріалом поперед нього.
Коли ж виходив свіжий номер газети з тим оглядом, він цілісінький день читав його й перечитував, смакуючи кожну фразу.
У Харкові ж мене знову ледь не забрили до армії: викликали до військкомату та й погнали на медичну комісію. І окуліст, і отоляринолог, наче змовившись, написали в обхідному листі, що я "годен" до стройової, тобто ідеально бачу і чую, і я, ошелешений, побрів прощатись з редакцією. Зі сльозами на очах (так мені шкода було полишати редакцію) розповів про своє горе завідуючому. Той щось муркнув у відповідь та одразу ж і вийшов з відділу.
"Нікому я тут не потрібний!" — гірко роздумував я. Душила образа на завідуючого, який не те що не поспівчував — словом не озвався до мене! І родяться ж отакі кам'яні ідоли на білий світ!
"Годен!" Ну, я ж вам навоюю!.."
Згодом появився завідуючий:
— Ходімо до редактора,— буркнув якось аж знехотя.
— До редактора? — не повірив я тому, що почув: щоб сам редактор зацікавився долею отакої комахи, як я.
— Атож...
Паламарчук нещодавно прийшов до нас у редакцію, замінивши Чеканюка, який перейшов на роботу в цека.
Я його один раз лише й бачив, і здався він мені таким строгим та недоступним, що страшно було й підступитися до нього.
І от я сиджу в кабінеті відповідального редактора і як ніколи хвилююся.
— Так що там у вас?.. Сидіть, сидіть... Розповідаю про виклик до військкомату. І не так про
виклик, як про оту медкомісію. Де мене ледь не дезертиром обізвали. В мене знову горять від образи щоки.
— Які у вас є документи? — Уважно прочитав одне моє посвідчення й друге, де чорним по білому написано, що я непридатний до служби в армії, запитав:— Ви можете мені їх залишити?
Звісно ж, що можу!
— Ідіть і працюйте. А я спробую щось зарадити.
На крилах вертався до відділу. І завідуючий, який ішов поруч, вже не здавався мені таким черствим та бездушним.
А наступного дня — знову виклик до військкомату. Нас, кількох чоловік, посадили в кузов вантажівки, а до кабіни сів якийсь лейтенант.
Поїхали. Невже прямо в частину? А шинеля? Я ж залишив шинелю в редакції!.. А документи, що лишились у редактора!.. Що я тепер без них робитиму?..
Під'їжджаємо до одноповерхового будинку, що на околиці Харкова, зупиняємось.
— Злазьте!
Зіскакуємо. Оглядаємось. Де ж військова частина? З будинку до нас виходить середніх літ дамочка.
— Нарешті,— капризно каже вона.— Скільки можна ждати?
Лейтенант, козирнувши поштиво, почина виправдовуватись, але дамочка його обриває:
— Беріться за справу! — І йде до будинку.
— Значить так,— пояснює нам лейтенант.— Будемо перевозити речі. Для військкома, що одержав квартиру. Спробуйте тільки щось упустити чи побити! Одразу ж в штрафбат помандруєте... Ясно?
Ще б не ясно.
Цілісінький день, майже до вечора, возили військко-мівські бебехи. Ліжка й дивани, столи, шафи, буфет, ще й рояль, подушки і перини, важкі чемодани, чорт-ті чим і напхані. Вантажили під недремним оком отієї строгої дамочки, а потім пиряли на п'ятий поверх в житловому будинку вже в центрі. Аж під вечір, голодні та злі, розійшлись.
На цьому моя військова служба й скінчилася: за кілька днів завідуючий відділом сказав, що редактор вибив для мене броню і я можу спокійно працювати.
Я уже згадував, що, переїхавши до Харкова, спершу ночував у редакції: спав на тому ж столі, за яким і працював: замість подушки — підшивки газет, ковдрою ж правила моя червонофлотська шинелька і навіть не пам'ятаю, чи було мені мулько. А от що по кілька разів на ніч просинався од холоду, пам'ятаю добре. Ночі ставали все довшими й довшими, все холоднішими та холоднішими, моя шинельчина вже мало мене зігрівала, завідуючий пораїв мені пошукати квартиру з вільним ліжком, і я по першому ж сніжкові рушив у той пошук: стукати у чужі двері та запитувати, чи не пустять на тимчасовий постій. Проходив безрезультатно не один день: весь Харків був забитий військовими, доки якась сердешна бабуля зжалілась наді мною і я поселився у неї, у великій кімнаті, що не опалювалася. Більш-менш тепло було на маленькій кухоньці, де та бабуля й жила, і я, прийшовши з редакції, довго сидів на тій кухоньці, ніяк не наважуючись пірнути в холодну, як крига, постіль: надворі й то здавалося тепліше, аніж в отій остудженій до краю кімнаті. Натягав на себе всі, які тільки були лахи, пірнав під них з головою, хукав, зібгавшись в калачик, і все не міг зігрітися. А проснувшись, довго не міг примусити себе зірватися з ліжка.