Ложка сержантова була металева, вузька й гостроморда. Ще й вздовж ручки тягнувся старанно видряпаний напис: "Іщі, сука, мясо!"
Не встигли доїсти, як знадвору донісся переляканий крик вартового:
— Во-оздух!
Й одразу ж тривожний гул донісся до середини, холодом наповнив груди.
— Одставить кашу! — скомандував дзвінко сержант.— Вимітайся надвір!
Штовхаючись, ми кинулися в двері. Вискакували в холодний ранок, а там уже грізно вібрувало небо і тремтіла земля під ногами.
Незчувсь, як влетів до глибокої ями: тут уже один на одному лежав увесь взвод. Вдарився об чиїсь гострі коліна, з острахом глянув у небо. Там, гостро спалахуючи, швидко неслись літаки з чорними хрестами на крилах. Один, другий, третій, четвертий... Далі я перестав рахувати: передній літак, завалившись на крило, стрімко понісся донизу й одразу ж висипав чорні довгасті краплини. Краплини на якусь мить зависли на місці, наче роздумуючи, падати їм чи не падати, потім, зірвавшись, полетіли донизу, і крізь рев літака, його прошиваючи, націлений прямо у яму, різонув пронизливий свист.
— Не наші,— донісся голос сержанта.
Й одразу ж гухнуло, вдарило, рвонуло десь поза ямою, вогняним смерчем злетіло до неба. І не встиг я подумати, що пронесло, слава Богу, як другий літак, моторошно завиваючи, став падати просто на нашу яму.
— Не наші!.. Не наші!..— промовляв щоразу сержант. Він лежав посеред ями, обіймаючи хазяйку, яка щосили притискалася до нього.
— А оце уже наші!.. Ну, браття-слов'яни, тримайтесь!
Чорні краплини, що летіли, здається, мимо, наче накликані голосом сержанта, розвернулися прямо на нас. І хоч вони враз позникали, я всім тілом відчув, як бомби падають прямо на мене, межи очі, і все, що було досі живого, зім'ялося, роздерлося, загналося в землю душу вимотуючим свистом.
Й одразу ж трусонулася земля. Жбурнула мене догори, ударила, знову жбурнула. Голову боляче стисло, в груди ввірвався вогонь. Задихаючись, кашляючи, я борсався серед червоної мли, а коли врешті виборсався, коли з подивом подумав, що іще живий, то не бачив нічого, крім густої пилюки та рудого з занудливим запахом диму. Не було більше ні реву, ні свисту, тільки неподалік тріщало, немов горіло велетенське багаття.
— Всі живі? — залунав голос сержанта. Пилюка потроху осідала, а дим ставав ще грубіший.— Убиті, поранені є?.. Ану з ями, поки не подушило!
Довкола заворушилися, заштовхалися, поспіхом вибираючись із ями. Мене кілька разів збили з ніг, хтось наступив на спину і я, пропечений раптовою злістю, рвонувся і вже на чиїхось плечах вибрався нагору.
— Де ж я тепер житиму?
Обернувшись, вгледів хазяйку. Стояла простоволоса, розхристана, дивилася на те, що лишилося од хати. Пів-хати як не було, другу половину дожирав вогонь. Там тріщало й шипіло, розтікаючись на всі боки димом. Дим переповнював двір, витікав сизими ручаями на вулицю.
— Де ж я тепер житиму? — питалась хазяйка розгублено.
Я почувався так, наче у тому, що її хата згоріла, була і моя велика провина. Коли б ми сюди не зайшли, німці, може, й не бомбили б село. Мені хотілося чимось утішити хазяйку, але що їй казати, а тут на моє щастя з боку вулиці пролунала команда: "Виході строіцца!" — і я побіг до воріт, що якимось чудом лишилися на місці.
І, вже йдучи в строй, раз по раз оглядався назад.
— Шіре шаг!.. Шіре шаг!..— лунало над колоною: командири намагалися пошвидше вивести нас із села. Та ми й самі не барились. Поглядаючи в небо, де ось-ось могли появитися ворожі літаки, ми майже бігли, натикаючись один на одного. Тупотіння, хекання, брязкіт казанків з недоїденою кашею. Казанок, що з нього я їв, був у напарника. Він трюхикав поруч, жалісно допитувався:
— Чим же я тепер воюватиму?
Вибігаючи з хати, він прихопив казанок, а гвинтівку забув.
За селом спустились на замерзлий Дінець. Перетнули, втягнулися до лісу, що круто підіймався угору. Зітхнули полегшено і під високими деревами відчули себе в безпеці. Десь далеко попереду, за горою, глухо озивалася війна, а тут було тихо, і коли б не мороз, то й зовсім можна жити. Командири вже нас не квапили, колона, огорнена паром, рухалася дедалі повільніше, долаючи круту, засипану снігом дорогу. Ставало жарко, дехто навіть розстебнув цивільну свою одежину.
Десь на середині підйому оголосили десятихвилинний привал. Сержант знову заходився вичитувати мого напарника, що вмудрився позбутися гвинтівки:
— Розстрілять тебе мало!
Підійшов лейтенант, командир нашої роти:
— Де він, герой?
"Герой" стояв як у воду опущений. Завелика, мабуть батькова, шапка налазила йому аж на очі.
— Щоб гвинтівка була! — наказав лейтенант сержантові.— Діставайте де хочете!
І сердитий пішов у голову колони. Рушили далі. Я йшов — переживав за напарника. Запитав:
— Як тебе звати?
Той ображено блимнув, відповів неохоче:
— Петро.
— Розговорчики! — нагримав сержант. І ми вже мовчали, поки й вибралися з лісу.
Ліс одразу ж лишився позаду, мов обрубаний: наїжаченою чорною стіною, відбиваючи шалені повіви вітру. А попереду, аж до обрію, що губився в білій імлі, лежав оголений, нічим не захищений степ. І по тому степу з краю в край котилася каламутна поземка. Нас одразу ж оглушило, осліпило, вдарило в обличчя зарядами колючого снігу, сипонуло в рукави, за коміри. "Подтянісь!.. Подтянісь!.." — забігали командири вздовж колони, що одразу ж втратила темп. "Шіре шаг!" А довкола дихала, рухалась, осідаючи й знову набухаючи, вистуджена наскрізь поверхня.
Скільки ми отак ішли — проти вітру, місячи сніг, я не пам'ятаю. Ноги були мов чужі, руки давно закоцюбли, зашпори гризли пальці. Вітер був такий, що на нього можна було лягти і не впасти. Рухалися тільки боком.
— Подтянісь!
І в них ото вистачає ще сили бігати вздовж колони й кричати!
Стали спускатись у вибалок. Тут було трохи тихіше, вітер лютував уже над головами, а внизу з шурхотом пересипався сухий сніг, то оголюючи, то знову засипаючи численні горбки. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч, і чим нижче спускались, тим їх траплялося більше. І з тих горбків витикалися то рука, то боса нога, то голова,— закостенілі, скуті морозом.
— Німці,— покотилося понад колоною.