Провів мене аж на вулицю. І жодного разу не гавкнув.
Тож уже на вулиці я завдав ноги на плечі.
Ранок застав мене серед степу, і тут я зустрів двох румунів. Що це були саме румуни, я визначив по чорних високих шапках. Вони їхали на парокінній підводі і, побачивши мене, враз зупинилися. Один із них наставив на мене гвинтівку, а другий, зіскочивши на землю, жестом покликав до себе. Вправно зняв з мене торбу, витрусив усе, що в ній було, прямо на землю. Ретельно перебирав мої речі, а другий продовжував цілитися у мене з гвинтівки.
Перший румун відкинув набік шинелю, туди ж полетіли флотські штани й смугаста майка. Взяв білу хлібину й добрий шмат сала, по решті ж копнув ногою, показуючи, що можу забрати назад. Стрибнув на воза, і його напарник погнав одразу ж коней.
А я тремтячими руками збирав усе в торбу. На рукаві шинелі були нашиті червоні зірки, які я не догадався спороти, і я потерпав, що румуни могли подумати, що я політрук, та й узяти в полон або, ще гірше,— пристрелити. Спробував здерти зірки, але вони були так міцно пришиті, що не знімалися. Ну, гаразд, зупинюся на ніч та й попрошу в хазяїв ножа.
Щоб не спокушати долю, вирішив не йти головною дорогою, де весь час рухались німці, а манівцями. І тільки звернув, тільки відійшов із п'ять кілометрів, як назустріч — де він і взявся — мотоцикліст. Німецький солдат. Мундир розстебнутий, пілотка за ременем, вітер тіпає білу чуприну, а на грудях — автомат. Під'їхав, загальмував, поставив одну ногу на путівець.
— Ком!.. Ком!..
Цікаво, що цей забиратиме?
— Вогін дорф Лук'яновка?
Ага, питає про якесь село. І хоч я не знав, де те село, все одно показую в тому напрямі, звідки ішов: так мені хотілося його пошвидше спекатися.
— Там Лук'янівка!.. Там!
— Гут... Данке шен!.— Блиснув білозубою усмішкою, покотив далі.
А я стояв і дивився йому вслід. Не відчував жодної ненависті, цей німець виділився з безликої маси смертельних ворогів, яких мав ненавидіти люто, і я навряд чи й вистрелив би у нього з рушниці, аби та рушниця була зараз в моїх руках.
Більше я ні з ким не стрічався. Аж поки й дістався до села, в якому жила ота молоденька дружина учителя Шура, що ми її підібрали, коли евакуювалися до Дону.
Цікаво, чи повернулася вона в рідне село? Мені страшенно хочеться її зустріти, розпитати про мамусю й тьотю Аню.
Ось, здається, і її хата — про всяк випадок питаю зустрічної тітоньки, чи тут живе Шура.
— Шура?
— Еге ж, дружина учителя... Вона евакуювалась недавно.
— Вернулась, вернулась... А ти їй хто такий будеш? Кажу, що евакуювалися разом, а оце вертаюсь додому.
— Син отих учительок?.. Вони теж додому поїхали... Шурко!.. Шурко! Осьо гість до тебе!
На той оклик вибігла Шура. Сплеснувши зраділо в долоні, засяяла усміхом:
— Знайшовсь, слава Богу! А я вже думала, що ти не вернешся. Переживали за тебе не знати і як!
— Я на хвилину,— кажу не так їй, як отій тітоньці, що стоїть нашорошивши вуха.
— Не вигадуй! — обрива мене Шура.— Тітко Одарко, це син тієї вчительки, що я з ними і їхала.— І знову до мене:— Погодую, відпочинеш з дороги, а тоді вже підеш... Ходімо до хати! — Взяла мене за руку, як маленького, повела за собою у двір.
Пообідавши, я хотів рушати далі, але Шура мене не пустила:
— Побудь у мене днів зо три. Накосиш сіна для моєї корови. А додому ще встигнеш.
Шура вже встигла переодітись у святкове і була такою гарненькою, що я не міг їй відмовити.
— А чим косити?
— Косу дістану... Так залишишся? — зраділо.— От спасибі тобі! А то я й не знаю, що без тебе й робила б.
А увечері послала мені на підлозі. Поруч з ліжком, на якому спала з сином.
— Як перечеплюся вночі, то не лякайся,— засміялась лукаво.
Мене так і обсипало жаром. Уже в темряві чув, як вона роздягалася, як у ліжку пошепки перемовлялась із сином, як той попросив:
— Можна, я піду спати до дяді?
— Питай у дяді,— засміялася Шура тихенько, і той сміх мене знову обсипав жаром.
— Дядю, можна до вас спати?
Я не відповідав: удав, що вже сплю. Бракувало ще мені дристуна під боком! А вони ще довго про щось перешіптувалися, поки я й незчувсь, як заснув.
Прокинувся од мамусиного тривожного голосу:
— Толюсю, тікай!
Голос пролунав так виразно, наче мамуся стояла у мене в головах. Не тямлячи, де я і що зі мною, я розплющив очі й одразу ж побачив якусь білу мару, що схилилася наді мною, піднімаючи ковдру. Зі страху я буцнув її ногами, і мара, ойкнувши, відлетіла у темряву.
І лиш тоді, як вона ойкнула, я впізнав у тій марі Шуру. Вона мовчки полізла на ліжко, а я ще довго не спав, роздумуючи, чи вона оце справді стояла наді мною, чи то мені приверзлося.
А вранці Шуру мов підмінили. Де й подівся привітний усміх, ласкавий погляд. Ходила якась сердита, уникала мене поглядом. Мовчки поснідали (мені й шматок не ліз до рота), я вже зібрався йти косити, як вона непривітно сказала:
— Не треба. Я передумала. Вертайся краще до матері. І я, як обпльований, вийшов із двору.
Ішов увесь день, аж під вечір зупинився в одному селі. Йшов вулицею, вдивляючись, у який двір завернути. Щоб і корівка була, щоб і в печі топилося, бо я таки добре зголоднів протягом дня: Шура не вкинула до моєї торби й сухарика.
Ага, ось те, що мені потрібно: посеред двору щойно завезене сіно, ще і в копицю не складене, а з димаря в'ється мирний димок.
— Тьотю, можна у вас переночувати? На оцьому ось сіні.
Вкотре я промовляю цю фразу. І не було ще випадку, щоб мені відмовили, порадили ночувати деінде.
— Ночуй, сіна не жалко. А ти куди йдеш?
Це теж — обов'язкова анкета. Що я на неї відповідаю в кожному дворі, зупиняючись на ніч.
— Студенок?.. Знаю. Кілька разів там бувала... Та тобі уже недалеко: завтра до обіду й дійдеш... Ой, що ж це я: розпитую, а ти, мабуть, голодний! Ходімо до хати!
Ох і смачні ж вареники були в цієї тьоті! І з сиром, і з вишнями, а до них — мед і сметана. А пухкі — так у роті й тануть.
— їж, їж, бач який ти худющий! Шкіра та кості, прости мене, Господи.
Я і їв, аж за вухами лящало. Ум'яв не менше двох десятків.
— Молочком, молочком запивай.— Налива молоко, і воно аж шумить, вкриваючись білою піною.
Поруч вечеря її син. Хлопець років тринадцяти. Худеньке обличчя, вуха, як у зайця, ворушаться.