— Шагом арш! — випихають мене із палати.
Іду коридором, пильнуючи, щоб не стрілася сестра або ще гірше — лікар. Побачать, знімуть халат. На мить зупиняюся біля великого люстра, що залишилося од тих часів, коли ще приміщення служило готелем. Здаюся собі справжнім красенем, схожим на одного з тих командирів, що лежать поверхом вище. Ех, якби іще командирську пілотку — прикрити стрижену ганебну балдешку! Темно-зелену, з червоною зірочкою. Подумки надіваю її хвацько на голову, поправляю так, щоб точно на два пальці над бровами,— вперьод!
Я вже спустився донизу (краєчком ока, мигцем, помітив якусь жінку, бідно зодягнену), як раптом (я весь так і здригнувся):
— Синку!.. Толюсю!.. Боже, мамуся!
Йде до мене, сліпо простягаючи руки. І лице, найрідніше у світі лице мокре від сліз...
Сидимо у вестибюлі, під розкішною пальмою. Мамуся уже не плаче, вона весь час гладить мою ліву руку, тримаючи її на колінах, мені дуже незручно перед пораненими, що сновигають мимо, але я боюся мамусю образити, тож не вивільняю руки.
— Мені ж тебе, синку, і вгостити нічим! — країться мамуся.
Я уже знаю, що її обікрали в дорозі. Витягли вузол з-під голови, так спритно і ловко, що вона й не проснулася. Добре, що документи вціліли.
Одержавши мого листа, мамуся й загорілась одразу: пощу! її не злякала ні відстань, ні те, що не було вже нормального пасажирського сполучення: бажання побачити сина заступало всі страхи. Тож напозичавши грошей, ув'язала гостинці у вузол та й рушила в далеку дорогу. І було їй в тій дорозі всього: і бомбило, й недосипала, й ешелони з евакуйованими, і навіть санітарний поїзд з пораненими, до якого вона упросилася та й простояла майже добу в холодному тамбурі, і вокзали, так набиті, натовчені людом, що не те що присісти — ніде й ногу поставити: мамусі часом здавалося, що вся наша країна, всі села й міста зірвалися з місця та й, збожеволівши, котяться в безвість. Серед ночі добралася до Сталінграда і, невспромозі усидіти на місці, одразу ж пішла до шпиталю. Простояла під зачиненими дверима до самого ранку.
— Найбільше боялася, що тебе не застану. Що тебе уже виписали... Дуже болить? — ледь торкається правої моєї руки, і стільки у тім порусі обережної ніжності, стільки ласки й любові, що мені починає щипати в очах.
Іще запитала, коли заспокоїлася трохи:
— А тобі не дали хоч медальки?
— Якої медальки?
— Ти ж писав...
— А, медалі.— І навіщо я написав того дурного листа? Тепер соромно було дивитися мамусі у очі. Мимрю, що іще не нагородили, що загубили, мабуть, адресу. Хіба мамуся не бачить, що коїться?
— Бачу, синку, бачу,— важко зітхає мамуся.— Весь світ як здурів. І чого тому проклятому Гітлеру треба? Чим ми йому завинили?
Не знаю, що й відповісти. Та й неохота розмовляти на цю тему. Щодня нас годують політінформаціями, бубнять одне й теж. В зубах уже нав'язло. Натомість починаю розпитувати, як там у нас, як Сергійко, тьотя Аня і Кость. Мамусине лице враз оживає, засмучені очі її торкає вже усміх.
— Ти знаєш, що твій братик вчудив? Став курити.
— Сергійко?.. Курити?..
— Авжеж,— киває головою мамуся.— У військових навчився. Я вже його пуштрила-пуштрила — не помагає нічого... Раз проснулася, глядь у вікно, а там дим. Господи, невже щось горить?.. Підбігла, виглянула: Сергій. Стоїть і смалить отакенну цигарку... Смієшся? А мені не до сміху. 8 нашім роду ніхто не курив...
— А дядя Митя?
— Дядя Митя,— одмахується мамуся рукою.— Що ти од дяді Миті хочеш.— І додає, посмутнівши обличчям:— Ця війна нічому хорошому не научить...
Мамуся просиділа у шпиталі весь день. Не ходила навіть поїсти, коли мене гукнули на обід. "Я, сину, сита". А в самої аж щоки позападали. Я приніс їй свою пайку хліба (їв, як Сергійко, вприглядку), майже насильно всунув у руки: "їж, бо піду!" Мамуся і з'їла, пильнуючи, щоб жодна крихта не впала додолу. "Господи, чи гадала я, що об'їдатиму сина!" — І отакі сльози з очей. "Вас хоч тут годують по-людському?" — "Годують".— "А чого ж ти такий худющий? Тільки очі й світяться." — "Звідки я знаю. Може, од перев'язок".— "Дуже болить?" — знову торкається забинтованої руки моєї.— "Та ні, вже не так. Вночі не дає тільки спати".— "Хоч удень одсипаєшся?" — "Та одсипаюся. Валяюся з ранку до вечора".— "А коли ж тебе випишуть?" — "Не знаю,— стенаю плечима.— Як заживе, тоді й випишуть".
І тут мамуся наважується спитати про те, що її, мабуть, весь час мучило:
— Толюсю, а тебе не відпустять додому? Коли випишуть. Кажу, що, мабуть, не відпустять. Я вже твердо вирішив
проситись одразу ж на фронт, адже всі газети кричали про те, як поранені, не чекаючи навіть, поки загояться рани, рвалися в бій, то я що, гірший за інших? Проситимуся у свою ж частину, в стрілецький свій полк, що, напевно ж, воює десь на Україні, у важких оборонних боях куючи перемогу над ворогом. Проте не кажу про це мамусі, розуміючи, як їй буде це боляче, натомість пробую її утішити:
— А може, й відпустять...
— Господи, хоча б хоч на тиждень!.. Я, сину... Я, сину...— губи в мамусі вже тремтять і очі в сльозах.
Попрощався з мамусею перед вечерею: мала встигнути на поїзд, що йшов на Ростов. Я провів її до велетенських скляних дверей (на вулицю нас не випускали) і довго дивився на згорблену постать, що віддалялася. І думка, що, може, я мамусю бачив оце востаннє, що мене можуть
7 А, Дімаров
193
убити, так усього обпекла, що я аж задихнувся. З ненавистю глянув на чергового, який затримав мене в дверях, чимдуж вибіг сходинами на свій поверх...
Прокатувався в шпиталі весь серпень і вересень, та ще й прихопив половину жовтня. Друзі мої давно повиписувалися, друзі були на фронті, а може, й знову в шпиталях або й уже лежали в братніх могилах, моя ж посічена рука ніяк не хотіла загоюватись, наче мене поранило не простими кулями, а отруєними. На тумбочці моїй лежали дві кулі — на пам'ять, а лікарі все продовжували довбати мою руку, вивуджуючи тепер уже осколки, що густо нашпигували передпліччя й долоню, та й пальцям дісталося. "Ти що їх — ловив?" — дивувався хірург, дістаючи черговий осколок пінцетом. Щоранку прочинялися двері і лунало наостогидле:
— Дімаров, на перев'язку!