— Мовчати!
Це знову був наш комроти, вимогливий і строгий. Ми всі мимоволі виструнчилися, а він продовжував:
— Підете разом... Стрінетеся з ворогом — пробиватися з боєм. У полон не здаватися... Зброя... Де ваша зброя?..
— У бліндажі, товаришу капітан.
— Принесіть... І мій автомат...
Зв'язковий побіг у бліндаж. Капітан заплющив очі, опустив голову. Дихав важко і хрипло, а пальці знову сліпо ловили траву.
Ми стояли, скуті дисципліною. Стояли й мовчали.
Повернувся зв'язковий. Капітан одразу ж розплющив спиті мукою очі:
— Принесли?
Мов уже нічого й не бачив.
— Приніс, товаришу капітан!
Він приволік усе, забрав навіть гранати.
— Автомат візьміть собі... Назначаю вас старшим...
— Єсть, бути старшим!
Капітан поморщився, наче бадьорий той вигук завдав йому ще більшого болю. Дістав із кобури ТТ, вийняв магазин, став видавати із нього набої. Залишив два, загнав магазин у руків'я. Один і той же страшний здогад пронизав усіх нас.
— Товаришу капітан...
— Візьміть, вони вам знадобляться.
— Товаришу капітан...
— Мовчати!
Комроти на мить заплющив очі, ще більше посірішав обличчям. Кутики його вуст скрасилися рожевою піною, він важко дихав, говорив, наче марив:
— Пробиватися до своїх... У полон не здаватися... Потім подивився на мене.
— Старшой!
— Я!
— Підв'яжіть йому руку до шиї.
Старший — Вано Братішвілі одразу ж здобув індивідуальний пакет, підв'язав мені руку.
— Гранату! — наказав капітан. Вано подав йому гранату.
— Руку! — Це вже до мене.
Я простягнув ліву руку і капітан вклав мені у долоню важку чавунну "лимонку". Зверху над трохи видовженим тілом блищав циліндрик запалу, з'єднаний з металевою дужкою.
— Притисніть дужку.
Я притис дужку до ребристого боку гранати, і командир роти висмикнув запобіжник, закинув його у траву...
Досі я лише вдавав, що стискаю гранату. Тепер же стиснув її так, що аж хрумкнуло в пальцях. Мені вже здавалося, що дужка вислиза, вислиза — от-от пролунає вибух!
А командир, озброївши третього уцілілого гвинтівкою, наказав:
— Ідіть!
— Таваришу капітан, ми вас понесемо.
— Ідіть!
— Таваришу капітан...
— Ідіть!
Ми обернулися й пішли. І не встигли ступити на дорогу, як позаду ляснув постріл.
* * *
— Удень нам звідси не вибратись.
Вано перевернувся набік, зняв шолом. Сонце палило немилосердно, нажарювало шоломи, як сковороди. Вони дедалі більше стискали наші голови, а перед очима пливли вогняні кола.
Іще нас мучила спрага. В нас давно уже посіріли, потріскалися губи, а голоси стали охриплі й чужі. І ми більше мовчали, бо кожне слово дерло у роті, ранило горло.
Марили водою. Холодною колодязною водою, джерельною водою, од якої судомить у зубах... водограями, ріками води, яку ми пили б без кінця. Вода струмувала перед очима, вода шумувала довкола, вода била тугими струменями... і одразу ж щезала, варто було до неї наблизитись. Натомість простяглася потріскана земля і густа, майже по плечі, пшениця. Жорстока реальність, од якої можна збожеволіти.
Сковану пересохлими, затверділими од крові бинтами руку пекло все дужче й дужче — вогонь уже повз по плечу, розливався по тілу. Хотілося здерти бинти, щоб хоч трохи остудити руку або й зовсім одірвати її,— позбутися нестерпної муки. Я іноді не витримував і стогнав, переповнений жалю до себе, тоді Вано повертався до мене і вмовляв:
— Патерпі, дорогой... Скоро дійдемо...
І я замовкав. Зціплював зуби й мовчав. Хоч часом здавалося, що на кутиках моїх вуст проступає така ж рожева піна, як у мертвого тепер капітана. Хотілося витерти губи, та я не наважувався: у лівій руці, міцно затиснена, підступно дрімала граната. Весь час насторожена, весь час напружена, націлена на вибух, вона тисла і тисла мені на долоню, на пальці з тупою невблаганною силою. Іноді хотілося розмахнутися й пожбурити її подалі од себе, та Вано прикладав пальця до тоненьких вусиків:
— Тс-с-с... Німці...
І ми завмирали. Припадали до пересохлої на порох ріллі і здавалося, що під нами болісно б'ється велетенське чорне серце землі.
Іноді, отак лежачи, ми чули німців. Вони голосно джерготали і, мабуть, йшли на повний зріст, не згинаючись у три погибелі, їм нікого було боятися, їх не мучили рани, вони не вмирали од спраги. А ми лежали й нишкли. Лежали й у страсі чекали, поки ворог оді йде подалі.
Врешті ми зовсім вибилися із сил. І коли опустилися на запечену шкаралупу землі, підминаючи сухі стебла пшениці, Вано сказав, ламаючи почорнілі вуста:
— Удень нам звідси не вибратись... Помовчав, прохрипів:
— Ждатимем ночі...
Ночі то й ночі. Нам було все одно: іти й смажитись на сонці чи сидіти і смажитись. Ми з ненавистю дивилися на сонце, в біле пропечене небо і тоскно мріяли про хмари. Про невелику, хоча б отакуньку хмаринку, щоб хоч на мить пірнути в тінь...
І тут появився ворожий літак. Що це був винищувач, я дізнався пізніше, повоювавши на фронті, а тоді це був для нас просто одномоторний літак з хижим, як у оси, фюзеляжем, з чорними хрестами на крилах. Він пронісся над нами з оглушливим ревом, і Вано, нап'явши шолом на голову, метнувся набік, а слідом за ним побігли й ми. За ту коротку мить, що літак промайнув над нами, ворожий пілот встиг помітити нас, ба, навіть розгледіти, хто ми. Може, нас зрадили шоломи, може, те, що ми одразу ж кинулися врозтіч, а може, і те й друге разом, тільки літак розвернувся і полетів прямо на нас.
— Ложісь! — закричав відчайдушно Вано і перший шку-пирхнувся додолу. І не встигли ми впасти, як чорна тінь пронеслася над нами. Тугий струмінь повітря поклав пшеницю, вдарив у обличчя обпаленим порохом. Як по команді, ми знову зірвались на ноги, побігли щодуху, бо літак ще раз заходив по колу. Ми бігли і падали, бігли і падали, хапаючи роздертими ротами гаряче повітря, і голова ішла обертом, і серце, здавалося, ось-ось розлетиться на шмаття, а ворожий пілот все ганявся й ганявся за нами. Він то нісся над полем, майже торкаючись пшениці, то свічкою злітав догори, і вже звідти шулікою падав донизу.
Врешті в нас підкосилися ноги. Лежали, загнані на смерть, і німець, мабуть, зрозумів, що більше нас не підніме. Тоді він зайшов іще раз і вдарив по нас з кулеметів. Крізь гул, наростаючий рев до мене долинуло сухе татакання, поруч зашипіло, зачмокало, на зіщулені плечі, ввібрану голову, міцно стулені очі сипонула гаряча земля. Попереду хтось зойкнув, я розплющив очі і побачив темні ямки, що тягнулися рівною прошвою. Моя ліва рука, що затискала гранату, лежала поміж двома ямками, і ямки ті курілися...