Ранній ранок. Третій день служби. Схоплюємося од дикого крику:
— По-одйо-ом!
Днювальний. От-от зірве голос. І командири, як розгнівані півні:
— Подимайс!.. Подимайс!.. Подимайс, кому говору!.. Хто стриба на підлогу, а хто й пада зі сну додолу.
А тут нова команда:
— П'ять хвилин за заправочку!
Гарячково хапаємо галіфе, гімнастерки, що наче здичавіли: то нога не лізе в холошу, то рукав десь аж на шиї. А тут як по потилиці:
— Швидше!.. Швидше!.. Кому сказано: швидше?! Хапаємо черевики, обмотуємо ноги онучами. А до обмоток не доходить:
— Р-роздягайсь!.. Ложись у постель!..
Нічого не розуміючи, роздягаємося, залазимо в ліжка. Та тільки торкаємось подушок головами, як знову луна дикий крик:
— По-одйо-ом!
І ще лютіш командири:
— Подимайс!.. Подимайс!.. П'ять хвилин на заправку!.. За третім разом ми починаємо розуміти, чому нас то
піднімають, то знову вкладають у ліжка: ми не вкладаємось в оті п'ять хвилин. Протягом яких треба не тільки вдітися-взутись, а й заправити наші постелі. Особливо не даються нам онучі й обмотки: морщаться, вислизають із рук. З того посповзали з ніг на підлогу, а в того ще гірше: закотилися десь аж під ліжко.
— По-одйо-ом!..
— Роздягайс!..
— Подйом!
— Роздягайс!..
Уже ранок пізній надворі, вже й сонце заглядає у вікна, а ми то в ліжка, то з ліжок.
Врешті командирам самим набридає оте наше мотання:
— Учили вас! — Натяк на те, що всі майже новобранці — десятикласники. Сакраментальна ця фраза віднині лунатиме в наших вухах не один раз на день, в ній буде ледь прихована зневага до всіх отих десятирічок, де не навчають таким необхідним речам, як заправка за п'ять хвилин.
— Виході строїцца!
І нас ведуть до їдальні. Нас у тих школах середніх не навчили навіть ходити як слід, і наш розладнаний стрій являє собою ганебну картину.
— Ногу!.. Ногу!..— страждають приставлені до нас командири.— Кому сказано, ногу?!
Після сніданку (їли — не їли: "Виході сроїцца!") нас знову ведуть до казарми.
— Рота, р-роздягайсь! Ложись у постель!
— По-одйо-ом!.. П'ять хвилин на заправку!..
Якщо ви, читачу, всміхались, читаючи ці рядки, я пропоную вам самому спробувати отак пороздягатися — поодягатись. Хоча б протягом двох-трьох годин. Переконаний: вам не захочеться більше всміхатися.
Ми ж роздягалися — одягались протягом тижня. З ранку аж до обіду.
За цей тиждень майже всі насобачились вкладатися в оті прокляті п'ять хвилин, а хто не навчився, того піднімали за дві години до загальної побудки — дві години дорогоцінного сну. Цим уже не кричали — командували пошепки. І поки ми додивлялися останні сни, такі солодкі та бажані (чомусь найчастіше снилась домівка і лице усміхненої матері), доки ми розкошували ті дві години в угрітих постелях, вони моталися то з ліжка, то на ліжко, освоюючи важку солдатську науку.
Кто не бил в армії, тот побудет. Кто побил, тот хрен забудет!
Не забуду і я. Повік не забуду.
Особливо нас заїдає стройова підготовка. Оте "ать-два!", яке лунало з ранку до пізнього вечора. В армії треба було заново вчитись всьому, навіть умінню ходити.
— Ногу!.. Више ногу!.. Єщо више!.. Подимай ногу так, чтоби она от пупа росла!..
Попоходиш весь день — до казарми вертаєшся рачки. Але й того нам не дозволено. Тільки в строю, тільки з піснею.
— С места!.. Пєснєй!.. Шагом арш!..
Оте "арш" лунає, як постріл. Тримаючись строю, ми щосили б'ємо підошвами в землю і в сорок ротів горлаємо одну із пісень, що ними озброєна армія. І, диво дивне, навіть я, безголосий... Навіть мій крик недоладний не порушує загальну гармонію пісні:
Город спіт прівичкой барской, А трубач трубіт, трубіт подйом, Кліч несьотся пролєтарскій, Школа в бой ідьот с огньом!
Це — пісня про полкову школу, де навчалися майбутні молодші командири. Ми крокуємо, співаючи пісню, до казарми чи до їдальні, ми на мить забуваєм про втому, що переповнює наші тіла, й про голод, що день і ніч ссе наші шлунки.
А буває й по-іншому. Бува, що почнемо якусь пісню й одразу ж зіб'ємося з такту.
— Атставіть!.. Пріставіть ногу!.. Стаємо. Вже наперед знаємо, що нас жде.
— С места!.. Песней!.. Шагом арш!..
Рушаємо з місця. Рушаємо мовчки, бо якась незбагненна сила запечатала наші вуста: убивай, вішай — не заспіваємо! І командир це знає прекрасно, сам же ходив отаким жовторотим в строю, але думка, що весь взвод проявляє непослух, для нього нестерпна.
— Пріставіть ногу!.. Будете пєть ілі нет?.. С места!.. Пєснєй!..
І чим більше шаліє наш командир, тим більша затятість оволодіва усім взводом. Крокуємо, голодні та злі, мимо їдальні, і командир, попоганявши нас ще з півгодини, врешті здається, бо й сам хоче їсти.
А одного разу, до краю розлючений, поклав нас усіх у багнюку:
— По пластунскі!.. До столової!.. Вперьод!..
І ми поповзли по-пластунському, бо що мали робити. Бо наказ командира — закон.
Довго ж по тому одчищали од багнюки шинелі!
Крім голоду, що гриз нас день і ніч: навіть вві сні хотілося їсти... (Не хочу зводити наклеп на тогочасну армію: нас годували не гірше, а то й краще, аніж удома, але ота муштра на свіжому повітрі, фізичне важке навантаження виснажувало наші тіла і ми потребували вдвічі-втричі більше калорій, аніж удома). Тож крім постійного голоду нас мучило також постійне бажання упасти й заснути: теж свіже повітря по дванадцять, чотирнадцять годин на добу. Але нам навіть у неділю, в єдиний наш вихідний, не давали відіспатись хоч трохи, нас будили о сьомій і потім весь день ми тинялись, як привиди,— так хотілося спати. А про ліжко, що ось воно, під боком, і подумать не смій! Помітять, що приліг,— три позачергові наряди. Віник, відро і ганчірка. Рота давно уже спить, а ти миєш і так чисту підлогу, годину, дві, три миєш, поки черговий командир змилостивиться та й дозволить лягти у постіль. І тільки склепиш повіки, тільки заснеш, як над самим вухом:
— По-одйо-ом!.. Дімаров, тобі окрема команда нужна?.. Подимайсь, кому говору!..
Стрибаєш на холодну підлогу. Голова, як чавун, руки-ноги як гирі. На весь день, до відбою.
Це якщо один позачерговий наряд. А як три?
Якось (це було уже взимку) я протиснувся між стіною і великою грубкою, що зігрівала нашу казарму. Грубку ледве топили, командири вважали, що і в приміщенні ми повинні звикати до холоду, тож я, щоб хоч трохи зігрітись, і протиснувся у вузеньку щілину. І як тільки зігрівся, так одразу ж навстоячки й заснув.