— Дай соснути! Дай!
І Сергійко, добра душа, не відмовляв:
— Сосни, тільки раз!
І ця брудна горошина здавалася нам набагато солодшою од тих грудочок, з якими ми пили чай.
І ще одне свято для наших ненаситних ротів.
Очоливши будівництво школи, мамуся водночас уособлювала собою й завуча, й прораба, й педколектив, і прибиральницю, й сторожа, і, нарешті, бухгалтера та касира. Тому не одержувала зарплату на хуторі, а раз на місяць їздила за нею до Червоного Лиману. І ми вчотирьох обов'язково ходили її зустрічати: мамуся купувала щоразу білу хлібину й кілограм смачної-пресмачної халви. Ще біля поїзда ми забирали в мамусі сяючу сонцем хлібину і запаковану в цупкий білий папір халву. Хлібину по черзі несли я, Толя і Кость, ревниво пильнуючи, щоб ніхто не спокусився одщипнути хоч крихітку, халва ж по загальній згоді довірялася Сергійкові: він єдиний із нас міг не піддатися лукавому, який всю дорогу нашіптував то в одне вухо, то в друге скуштувати ласощів. Спокуса, перед якою і святому не встояти. Тим більше, якщо він, той святий, щоденно не тренувався, п'ючи чай уприглядку.
Про те, що ми одразу і з'їдали принесене, не треба й казати. Навіть Сергійко не їв халву вприглядку.
Отут доведеться вдатися до невеликого відступу: не раз проситиму вибачення за непослідовність своєї розповіді. Спогади набігають, як хвилі, і часто те, що досі здавалося особливо важливим, змивається безслідно з пам'яті, як сліди на піскові. До того ж (я уже згадував) я встиг набагато раніше написати і видати "На коні й під конем", де зібрав найкарколомніші пригоди, що траплялися в моєму житті протягом шкільних років та служби в армії, і зараз дуже трудно не повторюватись. Тож старанно відсіюючи те, про що вже написав, я мимохіть збіднюю свою повість, роблю її дещо фрагментарною, спокутуючи те, що поспішав "поперед батька в пекло".
Уже в Студенку я ледь не залишився на другий рік у п'ятому класі. Ганьба, яку я, може, і пережив би, а що мамуся моя не пережила б, то це вже напевне.
Досі я якщо не був круглим відмінником, як мій двоюрідний брат Толя, то все ж мав добрі та дуже добрі оцінки ("відмінно" тоді ще не було). Погану оцінку заробив два рази за всі чотири роки навчання: перший раз у другому класі, коли голосно свиснув посеред уроку, вдруге — уже в третьому, коли ненавмисне вистрелив з пугача в ногу учителя (учитель стрибнув аж під стелю), і мамуся щоразу казала, що мені не минути в'язниці. "В кого ти і вдався такий? — журилась мамуся.— В нашому роду таких іще й не було". А так у моєму щоденникові рясніли тільки "добре" та "дуже добре", бо мені було легко учитись: у п'ять років я вільно читав та писав, у шість знав напам'ять таблицю множення, умів додавати та віднімати, ділити та множити в межах цілої сотні. Адже я, відколи мамуся стала вчителювати, часто-густо сидів із Сергійком на її уроках, і вона, мабуть, таки була педагогом од Бога, коли навіть такого шибайголову змогла заохотити до навчання.
Тож я досить успішно перейшов до п'ятого класу і там продовжував нормально учитися, поки не зіткнувся віч-на-віч з алгеброю.
І досі не можу спокійно чути про цю дисципліну. Мені й нині здається, що її вигадали дуже злі тьоті та дяді, які ненавиділи дітей, тож усі муки здавалися їм замалими. Отоді в їхніх звихнених мізках і зблиснула думка замість цифр поставити літери та й примусити малолітніх злочинців додавати ті літери та множити, ділити і віднімати. "А + Б = С". Ну, хіба може щось подібне спасти на думку нормальній людині? Коза плюс корова дорівнюють коневі. Коли до Костя додати Сергійка, то вийде наш собака Котько.
4 А. ДІмаров
97
Коли нашого вчителя алгебри помножити на директора школи, то вийде чорнильниця! Я так і понаписував у зошитові з алгебри, скрегочучи зубами на оте "А + Б", за що і одержав дуже погану оцінку. Такою оцінкою ніхто ще не міг у нашому класі похвастатись.
— Скажи спасибі, що тебе ще з школи не вигнали! — дорікала мамуся.— Отаке понаписувати!.. І за що мене так Господь покарав?..
А мене? Мене за що так карає? Чим я так завинив, що змушений додавати А до Б? Вся душа моя, все єство аж кричало проти тієї наруги...
Іще одна дисципліна, яку уже весь клас дружно ненавидів,— німецька.
Німецькою мовою не володів жоден учитель нашої школи, тож викладати її в п'ятому класі доручили молоденькій хімічці Катерині Григорівні. Вона знала ту мову не більше, ніж ми, то й навчила нас вимовляти слова буквально так, як вони були надруковані. "Тіеш" замість "тиш", "папіер" замість "папір", "Деутхланд" замість "Дойчланд". Ми засвоювали намертво оті слова-покручі, оті каліки-слова, і як же важко було потім, уже у восьмому класі, в Ізюмі, де мову викладала справжня німкеня, їх переучувати!
Пам'ятаю, коли вона вперше викликала мене прочитати якусь фразу і я її врубав студенецькою вимовою, то в учительки і волосся на голові заворушилося.
— Вас?.. Вас?..— тільки й могла вона з себе видушити. Бідна німкеня! Скільки вона попомучилась, добиваючись
од мене правильної вимови! Щоразу після уроку німецької вона виголошувала:
— Дімароф, підеть до мене на дом. Я, я, нах гауз. Вона жила в такій чистій кімнаті, що страшно було до
неї й ступити. Я й дихнути боявся, щоб чогось не порушити в цьому ідеальному царстві чистоти та порядку. Вона ж садовила мене на стілець, засланий білосніжною серветкою (щоразу, коли я виходив од неї, мені здавалося, що я лишав на серветці брудний одпечаток своєї сідниці), вгощала чаєм і особливо смачними тістечками, що так і танули в роті, а потім розкривала підручник.
І якою ж втіхою засвітилися її очі, коли я вперше прочитав правильно віршик!
Тінте, фенстер, унд папір Гат ін юбер піонір.
— Гут! Гут! Зер гут!
Чи згадувала вона мене в тридцять дев'ятому там, у таборах Колими або Печори? Ми ж у той час і не знали,
що її заарештували. Вона просто одного дня не прийшла на урок, і як же ми кричали "ура" щасливій нагоді про-байдикувати годину!..
Фізику я навіть любив: там усе можна було зрозуміти, тим більше, що Ганжа Павло Степанович, який викладав цей предмет, був теж учителем од Бога. Перейшовши до п'ятого, я спершу страшенно боявся, що він стане метатися за Світланку, але Павло Степанович і виду не подав, що на мене сердиться, і ставився до мене не гірше, ніж до інших учнів.