Пам'ятаю нараду в цека, де Некрасова проробляли не стільки за його виступ у Бабиному яру, де на кістках розстріляних фашистами євреїв (та й не тільки євреїв) тупоголові батьки Києва надумалися спорудити замалим не танцювальний майданчик. До речі, на тому ж мітингові виступив і Дзюба, і його крилата фраза про те, що коли б Гітлер дожив до наших днів, то він теж запускав би в небо супутники, що не заважало б йому влаштовувати отакі танцювальні майданчики, облетіла всю Україну... Тож не тільки за виступ на тому мітингові терзали Віктора Некрасова, а насамперед за те, що він у своїх подорожніх нарисах, опублікованих в "Новом мире", насмілювався захоплюватись архітектурними спорудами буржуазного світу, який, звісно ж, догниває!
А згодом його виключали з партії. На засіданні парткому, що його вів Василь Козаченко. І коли один із членів парткому став вичитувати Некрасова, він зміряв того діяча презирливим поглядом:
— А ви хто такий?
— Я поет!
— Пробачте, я не знаю такого поета...
А потім ми, прислухаючись крізь шалений тріскіт станцій, які глушили все, що йшло "з-за бугра", жадібно слухали на хвилях радіостанції "Вільна Європа" Віктора Некрасова.
Пригадую, як він охарактеризував "Літературну газету", де був надрукований злісний опус на нього: "Цією, пробачайте, газеткою щодня чистить свої фельдфебельські чоботи Василь Козаченко",.. А історія з Гончаревим "Собором"!
— Нарешті Гончар написав по-справжньому чесний роман,— сказав Анатолій Ілліч Костенко, прочитавши "Собор".
Так, Олесь Гончар написав цей роман, не оглядаючись, придушивши в собі отого внутрішнього цензора, який водив пером майже всіх тогочасних письменників. За окремими винятками. Цей роман здійняв хвилі, що вихлюпнулися в першу чергу на його автора. Перший секретар Дніпропетровського обкому партії Ватченко, лютий, як кнур (не дай, Боже, свині роги!..), і, як кнур, одгодований, упізнав у негативному герої власну персону та й здійняв вереск на всю Україну. Особливо старалася наша преса продажна, друкуючи розгромні рецензії шамот і шамотинців, публікуючи численні листи трудящих, які чути чували, але бачить не бачили. Та дружно таврували й засуджували. 1 добились того, що роман набув шаленої популярності. Феномен, що його чомусь оминають у своїх дослідженнях сучасні літературознавці. Досить було в якомусь офіціозі піддати критиці той чи інший твір за зображення щасливого життя радянських людей у кривому дзеркалі (один з тогочасних штампів критичних), як читачі кидалися діставати цю книгу: лають — отже, в ній написана правда. Навіть ті, що взагалі не цікавились літературою, особливо українською ("Што там можно написать на этом языке!"), стали полювати за "Собором". До моєї дружини, яка працювала в політехнічному інституті, підійшов "русскоязычный", один з тих нещасних "хохлів", що давно зрікся мови батьків, і попросив дати йому почитати роман Гончара. А згодом прибіг до дружини, не знаючи, як перед нею пробачитись: "Собор" у нього "увели", тобто поцупили прямо з-під рук.
Роман був виданий за кордоном (в очах офіціозу гріх непростимий), ще й прокотилася чутка, що він представлений на Нобелівську премію. Письменникові світили анафеми на всіх рівнях партійних, а то й небо в клітинку.
А Олесь Гончар (Боже, як тоді ми ним захоплювались, як ним гордилися!) виступив на своєму п'ятдесятилітті перед переповненою залою із запальним словом: про червоних коней літератури, на яких годі накинути партійні хомути!
Ми верталися з того ювілею, як з найбільшого свята. Ми чи не вперше гордилися тим, що ми є письмениками.
Олесю Терентійовичу, Олесю Терентійовичу! Чому Ви не залишились таким і надалі? В задушливі роки маланчуків — Суслових ми підсвідомо шукали прапороносця, який би нас повів за собою. А Ви опустили покірненько прапор перед знавіснілою ордою партійного,
Пам'ятаю, як Вам щось вичитував тодішній секретар парткому — нікчема, мізерія, булька в калюжі! — ви ж стояли перед ним, як школярик перед строгим учителем. Який гіркий слід лишила сумна та картина у моїй пам'яті!..
Та Бог Вам суддя. Ви — великий письменник, цього у Вас ніхто не одбере, а те, що Ви були до нестями закохані в себе, може, й не Ваша провина.
Та годі про це! Бо знову нечистий мене тягне туди, куди мудрий не ступить нізащо. Ще впаду в око Драчеві, і той буде мене люто тіпати на якійсь велелюдній нараді, як він це уміє робити...
Отож я пішов з видавництва, як тоді казали, на творчу роботу. Тобто сиди й пиши та заробляй на життя гонорар, бо зарплату тобі ніхто не заплатить. А про те, щоб писати вдома, не могло бути й мови: гегемон, який жив поверхом вище, день і ніч вигуцикував над головою, аж стеля гойдалася. Була велика надія на квартиру в надбудові, що за моєю ініціативою зводило видавництво за власні кошти, та й я додавав немало з своєї кишені, заохочуючи робітників, які там працювали. Була надія пожити нарешті в нормальних умовах, але мене просто викреслили зі списку на секретаріаті Спілки письменників, навіть не викликавши та не пояснивши, чому викреслюють. Я мовчки ковтнув і цю пілюлю гірку (Щоб я ішов до Вас кланятись? Не діждетесь!), як ковтав і те, що мене перестали друкувати в журналах і редактори тих журналів, такі вже гарячі друзі мої, коли я працював головним, тепер ховали очі, зі мною стрічаючись. Та їх можна було зрозуміти: люди вони теж були підневільні, і над ними стояли наглядачі з батогами партійними, а кому охота потрапити до чорних списків! Що наче й не існували, як та ж цензура, але шкірою відчували щоденно ті, хто мав нещастя бути в тих списках.
Лишався Ірпінь, Будинок творчості письменників. Одри-ваючи од злиденного бюджету сімейного (зарплата дружини та мої випадкові заробітки за рецензування рукописів, що надходили до видавництв. Боже, скільки я гівна перелопатив! Я все більш усамітнювався, з головою поринаючи в роботу над другою й третьою частинами роману, перша частина якого набула такого лихого розголосу. ("Ти як б'єш, то б'єш навідмаш! — все життя дорікає дружина.— А хвалиш — теж міри не знаєш". — "Знаю, знаю, голубонько, але що маю робити, коли таким мати мене на світ породила?") Я все рідше й рідше появлявся в Спілці, де після того як зняли Олеся Гончара за його "Собор", запанувала атмосфера підозри й страху. Про це вже написано досить і без мене, додам лише, як щойно спечений секретар парткому Чалий, висуванець всесильного Корнійчука, у своїй тронній промові проголосив, що нарешті в Спілці очистилась атмосфера (це після Гончара!) і повітря наповнилось вщерть озоном.