Ми їхали напівмертві додому, і в голові моїй трусилася думка, чи не загубив я адресу, що мені на прощання засунув у кишеню Іван Петрович Комлач — рибінспектор, який хазяйнував на Сулі: "Як надумаєтесь ще полювати, то дзвоніть мені прямо додому". Здається, я з ним ще й цілувавсь на прощання — в двометрового того чоловіка були по-справжньому ведмежі обійми.
Добравшись додому та висипавши в коридорі качки, а рибу пустивши плавать до ванни (сом, як кабан, вивертався у ванній), я в першу чергу обнишпорив кишені, шукаючи того папірця. Осьо він, осьо, не загубив, слава Богу,— жодну любовну записку я так трепетно не розгладжував, як оцю, списану наспіх незугарними літерами.
1 не витримав: того ж вечора заніс Анатолієві Іллічу Костенкові півпуда риби і трьох крижнів: отак треба полювати й рибалити!
Анатолій Ілліч і загорівся: поїдемо!
Так я наступного тижня знову опинивсь на Полтавщині, тепер уже не в Лубнах, а в Оржиці, де жив Іван Петрович Комлач. Не машиною прикотили (Мушкетик відмовився навідріз), а припхалися рейсовим автобусом. Іван Петрович, як вихована людина, не подав навіть виду, вгледівши "міністра", який припиляв під його двір пішаком, та ще й з рюкзаком за плечима. На пару ще з одним мисливцем, у якого дзьоб стирчав, як у голодного качура.
Іван Петрович нагодував нас спершу борщем, у якому плавав замість дикого селезня півень, а потім викотив мотоцикла з коляскою та й скомандував:
— Поїхали!
З Оржиці виїхали, коли вже стемніло. Комлач вів мотоцикла, я прилаштувавсь за його спиною, як за горою, Анатолій же Ілліч паном сидів у колясці.
— Зарядіть рушницю,— сказав йому перед тим, як рушити, Комлач.
— Навіщо?
— Може, по дорозі ще й зайця устрелимо.
Анатолій Ілліч дістав рушницю, загнав два набої в патронник. Поклав на коліна.
Вже далеко за Оржицею, коли стали спускатись у вибалок (сліпучий сніп світла вихоплював дорогу з суцільної темряви) , попереду засвітилися зелені, як у нечистого, очі.
— Заєць! — вигукнув Комлач.
Анатолій Ілліч одразу ж смалонув у ті очі дуплетом. І таке розпачливе "няв!" пролунало над степом, що здригнулися навіть зірки. Притормозивши, Комлач упав на руль, помираючи од реготу, Анатолій Ілліч же, все ще не вірячи, що підстрелив кота, вискочив спрожогу з коляски, метнувся в темряву. Комлач перестав нарешті сміятись, завів мотоцикла і, включивши фару, під'їхав до Анатолія Ілліча.
То була незабутня картина: Костенко стояв над убитим котом і копав його люто ногою. Котяра був з доброго підсвинка, та ще й чорний, мов вибрався щойно з труби.
Анатолій Ілліч врешті сердито плюнув і почалапав у темряві. Чи не за тим, за чим і царі пішки ходять?
— Підберіть,— шепнув мені Комлач.
— Навіщо?
— Покладете йому в рюкзак. Хай привезе зайця додому.
Котяра був іще теплий і важкий, як пудова гиря. Я заштовхав його поглибше в коляску. А коли добрались до місця (зупинилися тепер уже не в тому селі, де я полював у ранзі міністра, а набагато нижче по течії, в Мохначі), я непомітно відніс того кота в курінь на льодник, де зберігалася риба. Кіт там всю суботу й пролежав, а в неділю, рано-вранці (Анатолій Ілліч, який ще звечора впакував у рюкзак двох крижнів, чиря і п'ять лисок, солодко спав), я збігав за котом, загорнув його в целофан та й упхнув поверх набитої птиці.
І всю дорогу до Києва: гляну на Костенків рюкзак — душуся сміхом.
Зустріла нас Тамара Іванівна, Костенкова дружина:
— Ну як, полювальники? Щось убили?
— Убили. Анатолій Ілліч ще й зайця вполював!
— Іди ти к чорту!
— О, і признаватись не хоче! Не бійся, не прийду на зайчатину.
— Ти що, справді зайця привіз?
— Та якого там зайця! Ти що, цього чорта не знаєш?..
Довго ж по тому кепкували над бідолашним Костенком.
А я зачастив до Мохнача. Частенько з Анатолієм Іллічем. На полювання й рибалку. Спершу виривалися на суботу й неділю, і безвідмовний Комлач щоразу возив нас мотоциклом до Мохнача, а потім настала відпустка, і ми завалились туди на цілісінький місяць. Жили у Лісковця Олексія Яковича. Що це за людина була! Дотепний, веселий, а мова! Як скаже, то немов припечата. "Двічі поблизнило та раз потроїло, то за три укоси семеро дітей". Це — про молодицю, яка мала семеро діток. Він і одружився на своїй Палажці Данилівні не так, як усі люди: їхав за молодою до церкви вінчатися та й підібрав по дорозі її подружку Палазю. І доки молода у вікно виглядала свого судженого-вудженого, молодий ("А пощо гак зайвий робити, коли осьо жива дівка під боком?"), завіз Палазю до церкви та й повінчався з нею. І прожили все життя душа в душу, не посварившись жодного разу: рідко я бачив таку усмішку ласкаву, як у Палажки Данилівни. "Та мої ж ви хороші!" — раз по раз зривалося з її вуст.
Я все більше приростав душею до Мохнача, знайшовши там другу свою батьківщину, замість отієї, зруйнованої, з коренем видертої. Я став приїжджати щовідпустки з сімейством, та й Анатолій Ілліч брав із собою Тамару Іванівну і Юльку — онуку. ("Ви пишите, що набудущий год приїдите цілою татарською ордою,— відгукувався на мого листа Олексій Якович. Зберігаю, його орфографію й синтаксис, схожі на письмо новітніх письменників.— Приїзжайте, розмістимо вас чимало поміститця у хаті козаків а котрий бешкетуватиме то ми його накомарі привяжемо часів на два то він по-плохіша зразу. Як же там у вас проходит там житуха? Наверно так як за корпусного права і пісні мабуть такі як за корпусного ой гай густий а дуб товстий розложистий".) Було людно, гамірно й весело, особливо коли Якович виносив із своєї "лабораторії" таку медовуху, що й губи злипалися і найміцніші пиятики на брови ставали. Я не розлучався із записником та олівцем, бо що не людина, то ціла історія, що не двір, то справжній Клойндайк: де не копни — щире золото живої мови народної; я з головою поринав у прабатьківську мову, єдину на світі, омиваючи душу від столичного суржика, що в'їдався іржею, не давав на повні груди дихнути, і коли якось до Лісковця приїхали з Києва дві сракаті невістки з онуками, які цвенькали тільки "на расєйськом", та ще й діточок своїх до того привчали (а обоє ж із сусіднього Горошина!), ми так із Костенком їх випуштрили, так обох висміяли, що вони одразу ж стали розмовляти по-людському.