Хай простить мені Бог, але я досі бачу Ліну тільки такою... Якось так сталося, що уславлену поему Івана Драча я прочитав значно пізніше, ніж його сценарій "Криниця для спра^.
глих". Сценарій був надрукований в журналі "Дніпро", я журнал цей передплачував, і не тільки тому, що він мені подобався, а ще й тому, що редагував його ЮРІЙ Мутпкртик, а цього чоловіка, як і Павла Загребельного, я досі дуже люблю,— за його незлостивий характер, за його здатність помічати риси кумедного навіть в найтрагічнішому, за те, що кожний відкритий талант — справжнє свято для нього. За його прекрасні романи, нарешті, насамперед — історичні. Тож якось я розгорнув щойно одержаний журнал, що звабно пахнув свіжою фарбою, і запоєм прочитав сценарій Драча — твір настільки високохудожній, що його міг прочитати й сліпий: такою випуклою була кожна деталь. Мене вже вкотре вразила оця передчасна зрілість шестидесятників, які з першою ж пробою пера входили в літературу майстрами,— не витримавши, я написав Іванові захопленого листа. Чи отримав він ту цидульку мою — досі не знаю.
Але не в тому суть. Суть у тому великому святі, на якому мені пощастило побувати пізніше. Я працював саме в Ірпені, коли Іван Драч запросив мене й Андрія Самійловича Малишка до кіностудії Довженка: на перегляд кінофільму, створеного за його сценарієм.
Пам'ятаю невелику залу і ще менший екран, який з пер
шими ж кадрами наче розширився, наче став всеоб'ємним, немов поглинув кожного з нас,— ми, онімілі, сиділи, ні, не сиділи! — ми ступали до обшарпаної всіма вітрами війни хати, хати-пустки, з якої давно вивітрився людський дух, ми дивилися на оголені стіни, на яких висіли тільки вицвілі фото, незавішані рушниками, і з кожного фото до нас догуку-валися дитячі голоси:
— Я!.. Я!.. Я!..
Моторошна, вражаюча картина!..
Фільм скінчився. Звівся директор кіностудії, запросив до обговорення, а ми все сиділи, застиглі.
— Я!.. Я!.. Я!..— ячало над нашими головами.
Потім за велінням начальства (і до нього пробували догукатися дитячі оті голоси з моторошних фотографій, але глухі лишались глухими) кінострічку поклали на полицю, в "не-закопану страшну труну", де вона й тліла впродовж багатьох років.
Одразу ж по війні набула широкого розголосу книга чеського патріота Юліуса Фучека "Репортаж з петлею на шиї". Думаю, що цей заголовок пасував би й до творчості багатьох шестидесятників. В тім числі й до книги Романа Іваничука "Мальви", яка невідомо яким побитом прорвалася до читача в найпохмуріші роки застою.
Не "Мальвами", а "Яничарами" назвав спершу Іваничук свій перший історичний роман, на добрий десяток років випередивши Чингіза Айтматова з його манкуртами, але що можна панам, те зась мужикам, що дозволяла собі Москва, про те не сміли заїкнутися в Києві, недарма ж шамоти та інші літературні шавки дзявкотіли на "Новый мир", звинувачуючи цей журнал у крамолі. Тож пошматовані "Яничари" були поспіхом перелицьовані на "Мальви", але наш битий читач, який давно вже приловчився читати поміж рядків, одразу ж розібрався, що й до чого, і роман Іваничука швидко став своєрідним бестселером.
"Аятолою Хомейні" прозвав я його при першому знайомстві — за різьблений, як на старовинній медалі, профіль, за гостреньку, наче позичену в іранського пророка борідку. Та , ще й за непоступливий характер. Останню, видану минулого ; року книгу "Смерть Юди" я одержав од нього того ж, мину-/ лого року: триптих історичних повістей, одна краща другої. ' "Ти прекрасний письменник,— прочитавши, відповів я йому,— і на полі, яке ти обрав, нема тобі рівних". "Роман Іваничук,— написано в анотації,— у триптиху філософських повістей "Євангеліє від Томи", "Ренегат" і "Смерть Юди" намагається осмислити проблему очищення людини від накипу невольничої скверни"... Щодо "Ренегата"... Я занадто добре знаю чоловіка, якому Іваничук заадресував цю повість, щоб повірити в те, що вона допоможе цьому діячеві очиститись "від накипу невольничої скверни". Найглухішими виявляються ті, до кого безпосередньо звертається автор...
І знову вихлюпнулося поза рамки часові. Не можу не записать, бо забуду.
Оце щойно повернулася дружина з податкової інспекції, де заповнювала анкету: чи й не з пенсіонерів збираються здирати податки? Ввійшла: вся аж труситься. На анкеті було написано: "По можливості заповнюйте українською мовою". Так дамочка, яка поруч присіла, розлючено фиркнула:
— Не буду заполнять на этом сволочном языке!
— І ти їй не вчепилася в коси?
— Я ж не Вітренчиха!
— А таких тільки за коси і треба тіпати. Нормальні слова на таких не діють.
У мене теж була зустріч — не з кращих.
Ходив по хліб. В магазин, мимо дев'ятиповерхових хмарочосів, де живуть спиногризи. Колишні. Або точніше — "бывшие". Бо цвенькають лише "на общепонятном", копилячи губи на адресу "бандерівської", якою — соромно й згадати! — розмовляли їхні батьки. А мо', тут уже й живуть новітні спиногризи: поприлаштову'вали під час перебудови (хапай, хто може!) своїх діток на "злачні" місця — їздять нині лише іномарками, позираючи згорда на "протчих". І стоїть під тими хмарочосами тумбочка для оголошень. Демократи й наклеїли на неї плакат передвиборний: голосуйте за нас.
Іду я ото по хліб, аж дивлюся: стоїть перед тим плакатом три чисниці до смерті бабуня. Нещасне, згорблене, всохлі ніж-ки-цурупалки — як вона на них і тримається! А на голові труситься шапка з морського котика. І чорнобурка на плечах: уніформа спиногризів колишніх. Стоїть старенька і здира той плакат. Аж кров з-під нігтів бризка — так бідне старається!
Я підкрався до неї і лагідненько, тихенько на вушко:
— Що ж ти, курва стара, оце робиш? Комуністка задрипана!
Нерадий був, що зв'язався. Та це так, до слова прийшлося.
А тепер — про Гуцала. Женю. Мого дорогого сусіда, який жив поверхом вище.
Жив. Для мене не існує слова страшнішого. Настане час — житиму, як у пустелі. Один на весь світ...
Дімаров
Щоразу, коли підіймаюся сходинами вгору і назустріч згори затупоче хтось поспіхом — серце так і тьохне: Женя!
— Ну, куди це ви так поспішаєте? Хто вас у шию жене? Мені завжди здавалося, що його щойно одірвали од столу,