Вирушили вранці (мамуся саме замішувала тісто), і я •всю дорогу до озера, всі чотири кілометри думав про галушки. Ложка за пазухою все дужче муляла в боки, я вже жалкував, що вибрався по рибу, якої, може, й не спіймаємо, а галушки ж уже варяться, і Сергійко не буде ждати, поки я повернуся. Оце я зараз іду, а він намина галушки... І хоч мамуся сказала, що залишить мою пайку, мені зараз од того не легше.
Забув про галушки лише тоді, як мої супутники опустили у воду топтуху та й, побовтавши попід берегом, витягли рибину, що переливалася золотом.
— Підставляй, Толю, торбу!
Карась тріпоче у мене при боці, торба враз намокає, намокають і мої штаненята. А знизу, з води, знову лунає команда:
— Підставляй торбу!
Цей карась мовби ще більший од першого. Вертаємося додому вже під обід.
— Мамусю! — кричу з порога.— Давай пошвидше відро! Я наловив карасів!
Хапаю відро, біжу до вчителів. Повертаюся, гордий.
— Осьо, подивіться! — У відрі аж п'ять карасів. Сергійко вже чаклує над відром, мамуся ж пестить мене
по голові:
— Годувальнику наш дорогий! Що б ми без тебе й робили! — в мамусиних очах вже стоять світлі сльози.
— Сідай-но до столу,— намилувавшись карасями, каже мамуся.
Аж тепер я згадую про галушки. Дістаю з-за пазухи ложку, господарем сідаю до столу. Лише зараз відчуваю, як я зголоднів. Поставивши переді мною велику полив'яну миску, мамуся йде до печі, а Сергійко, одірвавшись од риби, тихенько зникає з кімнати. Та мені зараз не до брата: на мене чекають галушки!
Мамуся підносить горнятко до столу, нахиляє над мискою.
— О, а де ж галушки?
У мисці повно юшки і хоча б одна галушка.
Мамуся загляда до горнятка, і вид у неї стає такий ошелешений, що я одразу ж догадуюсь: там галушками й не пахне.
Того ж дня ми з братом побилися. Побилися так, що плакали не тільки ми обоє, а плакала разом із нами й мамуся.
Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі, як учительці, виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялася, що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері (ми вже не знали, що й думати) ступила до хати та й сіла одразу ж на лаву, поруч із клунком:
— Ну, дітки, будем живі!
І такий голос, молодий та веселий, був у мамусі, що й у хаті розвиднилось.
Жорстоко економлячи борошно, мамуся не пекла з нього хліб, не смажила млинців, а варила ту ж затірку. І хоч затірка була на сніданок, обід та вечерю, вона нам не приїдалась ніскілечки, ми так же по черзі вилизували миску, вишкрібали горнятко, облизували до гарячого блиску ложки. Голод день і ніч гриз наші шлунки, на все, що росло, повзало, бігало, літало, ми дивилися з єдиною думкою: чи можна його з'їсти. Тож не дивно, що я одного разу змайстрував рогатку та й рушив на полювання до колгоспного двору, куди позліталися горобці з усього села. Тут годували — не давали загинути голодною смертю — корів і свиней, волів та коней, ще й курей була цілісінька ферма,— біля худоби та птиці крадькома годувалися й люди, що їх обслуговували, тож не гріх і горобцям ухопити було од загальної пайки.
Горобці, що літали хмарами, немов здогадались, чого я прийшов, хоч і ховав рогатку за спину. Досить мені було ступити в їх бік, як вони одразу ж здіймалися у повітря, а на льоту я не дуже надіявся поцілити. Врешті вирішив влаштувати засідку.
Забрався у густий кущ, зачаївся, натягнувши рогатку. Кляті горобці наче й тут розгадали мій намір: сідали де завгодно, тільки не на кущ.
Та ось від пташиної зграї, що пролітала мимо, відокремлюється один горобець, сідає на кущ.
— Цвірінь!
Боючись і дихнути, прицілююсь.
— Цвірінь!
Гілочка, що на ній сидить горобець, ходить то вгору, то вниз, я страшенно боюсь промахнутися — згадую татуся і всі його молитви: "Господи, поможи мені поцілити горобця! Я завжди, завжди буду тебе слухатись! Поможи, Господи!"
— Цвірінь! Бринь!
Горобця наче вітром здуває, я замалим не плачу. Заряджаю знову рогатку, причаююсь, жду.
Цього разу гаряча моя молитва дійшла-таки до Бога: цілісінька зграя густо впала на кущ.
Вертаюсь додому з двома ще теплими горобцями в кишені.
З того дня в нас появився постійний м'ясний приварок до затірки.
Кінчилося літо, а з ним і страшні голодні канікули. Мамуся ходить сумна та зажурена: прокотилася чутка, що будуть скорочувати вчителів. Дітей лишилася жменька, роботи на всіх не вистачатиме. А кого в першу чергу скоротять? Звісно ж, мамусю! Дочка попа, та ще скінчила єпархіальне училище. (Про те, що вона ще й жінка роз-куркуленого, мамуся, коли поступала на роботу, втаїла). Коли ставало зовсім непереливки, мамуся, вклавши нас спати, виходила в поле, подалі од села, од людей. Брела наосліп і кричала. "Як звірюка, вила,— казала пізніше мамуся.— Зійду отак криком — немов трохи полегшає".
І настав день, коли мамуся сказала:
— Ну, дітки, будем збиратись. Поїдемо до тьоті Ані. Тьотя Аня, покинувши Миргород, вчителювала у селі
Велика Яремівка. На межі Донбасу та Харківщини.
Мамуся ще сходила до дядька Никифора, попросила підводу. Відмовив:
— Моїм коням тіки й роботи, що вас катати!
Отож ми: я, Сергійко й мамуся вирушили наступного ранку в далеку дорогу до станції. В мамусі за плечима все той же важкенний клумак, в мене клумак менший, навіть Сергійко несе клумачок: горбиться, наче старий.
За цей час я стільки надивився мерців, що коли ми йшли спорожнілим селом, мені все здавалося, що у кожному вікні, за кожною шибкою біліють обличчя покійників. Вони пильно проводжають нас очима застиглими, безгучно ворушать ротами порожніми.
А коли вийшли у поле, де жовтіла стерня скошеної нещодавно пшениці, то Сергійко зраділо закричав:
— Колоски! Колоски!
лаври. Ми ходили довкола комори, пробували заглянути у вікно, завішане якоюсь рядниною, стромляли гвіздка у величезний замок, що важко висів на дверях, залазили навіть під комору, надіючись знайти хоч щілину, але комора стояла фортецею. Від неї так і віяло таємницею далеких мандрів, невідомих світів, дух тієї таємниці нестримно вабив до себе.
На той час, коли я вперше побачив тьотю Аню, вона була вже вдовою. Вже набагато пізніше, коли я став дорослий, мамуся під великим секретом розповіла про трагічну історію загибелі тьотиного Аниного чоловіка.