— І ви не всі кнопки бачите. На останній під вашим ліжком...
— Що на останній?
— На останній було написано: "Блядзь". Може, те слово й досі там, незатерте.
Посміялись. Я пішов почистити на ніч зуби. Вертаюся, а від вас і слід прохолонув. Тільки черевики стирчать з-під ліжка.
— Та не тисніть ви на ту кнопку, вона вже не діє!
Ви одразу ж з-під ліжка і виповзли. Червоний, як рак.
— Запонку шукав.
— Еге ж, так я вам і повірив. Кнопку мордували! Ви, Миколо Григоровичу, якщо вам так уже припекло, беріть десятку в зуби і під готель. Яка висмикне, оту й тягніть до готелю!..
Ну, це так. Для розминки, як кажуть спортсмени.
А тепер, як Ви любите казати,— до діла.
Пробачайте, що низатиму коротенькі ці спогади, як намистини, бо спробуй їх стулити докупи. Хотів спершу навіть нумерувати, щоб не розсипались, та передумав: писатиму як Бог на душу покладе.
Наїжджав частенько в Ірпінь один дитячий письменник, товариський та симпатичний, од якого ніхто слова лихого не чув. Мав єдиний недолік: вважав себе наперевершеним серцеїдом. Був переконаний, що немає на світі красуні, яка не мріяла б забратися до нього в ліжко. Він так наостобісів отими хвастощами, що ми вирішили добряче його провчити.
В той час Хрущов затіяв усіх циганів, які мандрували по нашій неосяжній країні, зселити в міста і містечка. Закріпити за постійним місцем проживання. Місцеве начальство облюбувало для цього Ірпінь, і невдовзі на околиці міста виросло ціле циганське містечко. Туди ми й подалися для здійснення задуманої акції. Вибрали найстрашнішого, схожого на горилу цигана (підкови гнути волосатими отими ручищами!), пояснили йому, що ми од нього хочемо. Циган одразу ж погодився, але заломив таку ціну, що в нас і гроші заворушились по кишенях.
По довгому торзі зійшлися на тому, що дамо двадцять п'ять карбованців зараз, а решту двадцять п'ять уже по здійсненні акції.
— Голову одривати? — спитав циган, беручи завдаток.
— Не треба!
— Тоді яйця?
— Не треба й цього. У нього дружина. Ви його тільки полякайте добряче.
— Полякаю. Так полякаю, що він і до рідної жінки дорогу .іабуде!
Домовились, що він наступного дня у нас і появиться. О дев'ятій ранку. Коли вся письменницька братія вирушить на сніданок.
Циган появився хвилина в хвилину. Та ще й не з порожніми руками: приволік важкенне дишло. Розлюченим ведмедем бігав по території і, розмахуючи дишлом, кричав:
— Він наших жінок усіх до одної зґвалтував!
Було ж потім сміху! Нещасний дитячий письменник спершу забився аж на горище, а потім утік з Ірпеня. Здимів — не лишилося й сліду...
Андрій Самійлович Малишко. Найактивніший штукар серед письменників старшого віку. Пам'ятаю одну з його витівок. Під час декади української літератури й мистецтва в Узбекистані. Партійні органи усіх рівнів, од Москви до самих до окраїн, страшенно полюбляли влаштовувати отакі видовища. Щоб усьому світові продемонструвати непорушну дружбу радянських народів.
На урочистому засіданні в Ташкенті Малишко сидів у президії поруч з Хижняком. Сидів і все ковтав пігулки.
— Що ти ковтаєш? — поцікавився Хижняк.
— Пірамідон. Голова страшенно болить.
— Дай і мені. Маю виступати, а голова як не розвалиться.
— На,— і подав три пігулки: не пірамідону, а пургену.— Ковтни одразу всі, бо одна не подіє.
Хижняк так і не виступив. Полетів, як скажений, до туалету.
Іще Малишко, сміючись, розповідав, як він навмисне застерігав Хижняка, аби той, звертаючись на черговому мітингові до сивобородих бавовнярів, називав їх "аксакалами" (шанобливе звертання до старших віком людей), а не "саксаулами" (дерево, що росте в пустелі).
— Гляди ж, не бовкни: саксаули!
— Та одчепися, не бовкну!
І вже Хижняк іде до трибуни, а Малишко йому вслід:
— Аксакали, а не саксаули!
Хижняк ступив за трибуну і, звертаючись до аксакалів, упиляв:
— Дорогіє товаріщі саксаули!..
А скільки блискучих віршованих експромтів сипалося з вуст іскрометного цього поета, автора пісні про рушник, яка стала воістину народною! В Плютах, де любили відпочивати письменники, Малишко, Дяченко і я якось подалися на Дніпро, на рибалку. Перевозив нас на той бік Дніпра, де особливо клювали окуні, своїм моторним човном літературознавець Кобилецький — сповнений неабиякої самоповаги чоловік. 1 тільки одпливли од берега, як Андрій Самійлович завів:
Край родимий, край отецький, Сів на човен — тільки дуй! А позаду Кобилецький На кормі сидить, як буй!
Малишкове соло Кобилецький ще витримав. Але коли цю щойно народжену пісеньку ми гримнули втрьох, Кобилецький спрямував човен до берега:
— Вилазьте к чортовій матері!
А коли якось зайшлося про недоброї пам'яті русифікатора академіка Білодіда, винахідника й обстоювача двомовної мови, Малишко одразу ж і видав:
Говорила баба діду:
— К Белодєду я поїду, Там найду двомовну мову І домой вернуся знову.
— Не їдь, бабо, не тизди: К Белодєду нєт їзди!
Не можу не навести і його черговий експромт на честь одруження Бажана. Микола Платонович сам полюбляв гостре слівце і ніскільки не образився на Малишка.
А в Миколи Бажана Розумовського жона. А спитати Бажана: На хрена йому жона?
— Щоб же тебе болячками обкидало! — лаявся потім Бажай.— Весь медовий місяць зіпсував. Після твого паскудного пірша жінку поцілувати не можу. Тільки націлюся, а вона одразу ж у сміх.
Скільки отаких експромтів — на цілу збірку вистачило б — іцезло безслідно!
Полюбляв Андрій Самійлович і розігрувати своїх братів по перу. В двох таких розіграшах взяв посильну участь і я.
В одній із кімнат шостого корпусу жив на першому поверсі відомий того часу поет Терень Масенко. 1 досі бренить у мені його прекрасний вірш часів війни про польову пошту: старі люди пам'ятають наспіх списані трикутники солдатських листів із скупими, як і саме життя на фронті, рядками.
Як ешелон пірнув у ніч — Устала ніч стіною...
І часто-густо, поки лист знайде адресата, їх автор уже лежав у виритій наспіх могилі.
А в тім листі — душа жива! Ой пошто, пошто польова!
Андрій Самійлович одного разу, підстерігши, коли Масен-ко пішов на вечерю, прокрався до нього в кімнату та й зачепив за краєчок ковдри блешню од спінінга, що його завжди привозив до Ірпеня — ловити щук. Простягнув волосінь з кімнати у вестибюль, а звідти надвір, сховав спінінг в кущах. А увечері підкралися до освітленого вікна кімнати, де мешкав Масенко, приставили заготовлену заздалегідь драбину, і Малишко пошепки скомандував: