У партійних документах і історичній літературі суцільна колективізація характеризується як найглибший революційний переворот у сільському господарстві Радянського Союзу, підготовлений всім ходом розвитку країни... На протилежність цим оцінкам автор роману зображує суцільну колективізацію як стихійне лихе, яке звалилось на голови селянства, як крижану хуртовину.
У партійних документах і історичній літературі відзначається, що масовий колгоспний рух розгорнувся на здоровій основі, що селянство добровільно об'єднувалося в колгоспи... Загальновідомо, що величезний революційний переворот на селі здійснювався за ініціативою і під керівництвом Комуністичної партії і Радянської влади. В романі ж сільські комуністи, партійні осередки показані як негативна сила... Верх беруть усякого роду кар'єристи, пристосовники, які вершать справи на селі...
Ось кілька прикладів того, як зображує автор події кінця 1929 — початку 1930 року на селі.
"Жовтим, зів'ялим листям одшумів листопад. Крижаними копитцями продзвенів за ним грудень. Разом із снігами, з морозами, хуртовинами прийшов січень тисяча дев'ятсот тридцятого року.
В кучугурах снігів, у високих заметах причаїлися села. Потонулі в сніги, хати здавалися нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, вклякли, насуваючи білі шапки на лоба і очі, — в боязливій, у тривожній надії, що новий рік не помітить їх та й пройде собі мимо.
Йди геть, іди, чого зупинився над нами? Ми ж не виглядали тебе: не нажились із старим. Проходь собі мимо, може, десь і чекають на тебе, і виглядають тебе, а нас не чіпай.
Ані нас, ні худоби нашої, що жує, ремиґає по теплих стайнях, кошарах, корівниках. Що звикла до одних рук, а з інших, із чужих, не візьме і пучечка сіна, і дрібки зерна. Здихатиме — не візьме!
Ні нашого поля, оцієї земельки, де кожна грудочка розім'ята нашими пальцями, зрошена нашим потом. Так щедро зрошена, що не треба й дощів. А ти хочеш, щоб я одцурався свого поля, забув про нього, віддав у чужі, байдужі-байду-жісінькі руки — одірвав од власного серця.
Не чіпай долі моєї, дай мені самому розпорядитися нею.
Йди собі, йди, зникай геть у безвість!
Чуєш, проходь!
Тільки січень не слухає — зупиняється в кожному селі. Стука щосили в двері, гупа нахабно у ворота, цупить очманілого господаря за полу кожуха чи свитки — і як не оре дядько ногами, як, опираючись, не чіпляється за двері, за ворота, за останній кілок свого тину,— не поможе нічого. Отак і в'їде, задом наперед, у новий, тисяча дев'ятсот тридцятий, прийде до тями аж у колгоспі"... (стор. 244—245).
Коментарі, як кажуть, зайві. І це роздуми не класового ворога і не обивателя, насмерть наляканого подіями, для якого революція — це хаос, а самого автора. Лютим січнем для селян зображує він не помилки, не перегини, а саму колективізацію.
Такі порівняння колективізації з лютою хуртовиною повторюються не раз. На стор. 280 читаємо: "А над його селом, над милою серцю Тарасівкою у цей час гула шура-буря. Так завивала, що куди всім отим хуртовинам, хугам, буранам, куди отим хурделицям та завірюхам!
Та збери з усього світу найлютіші вітри, спусти їх усі разом із ланцюга — і то не доб'єшся такого! Хоч би ти й був самим Господом Богом. "Або: "Об'єднала, усуспільнила земельку зима, не питаючи згоди дядьків, пройшлася біленьким плужком з краю в край та й засіяла снігом" (стор. 266).
У романі немає жодного слова автора про позитивне значення колективізації. Тільки в заключній частині книги (щось на зразок епілогу — стор. 295—298) письменник намагається згладити тяжку картину змальованої ним колективізації маловиразним описанням відродження села: "З голодної руїни піднімалися села, поставали, як сфінкси із попелу..." (стор. 295), "Минув голод, згинув, як жахний сон, і вже потроху, потроху забувається, як виглядають діти з висохлими на трісочки руками й ногами, якими страшними можуть бути дорослі, налиті важкою мертвою водою. Забуваються гарби, вщерть натовчені трупами, широкі братні могили, политі вапном, і отой стогін до неба про хліб, що ним з дня у день, із місяця в місяць сходила українська земля" (стор. 296).
Але таке описання відродження села, на нашу думку, ще більше поглиблює гнітючу картину, намальовану письменником в романі,— підсумовує професор. (А я, дурило, надіявся, що оцими бадьоренькими абзацами введу в оману рецензентів та редакторів і порятую попередньо написане!)
"Висновок. На нашу думку, в такому вигляді третя книга роману "І будуть люди" не може бути опублікована. Слід порадити авторові докорінно переглянути оцінку подій, що відбувалися на селі наприкінці 1929 — початку 1930 року, в дусі документів і існуючої історичної літератури, показати головну, позитивну сторону процесу колективізації, висвітлити провідну роль сільських комуністів і партійних осередків у соціалістичному перетворенні села".
Ясно, що після такої рецензії не могло бути й мови про ^ видання книжки.
У розпачі я кинувся до Загребельного.
— Що? Якийсь Мултих? Скажи, хай дадуть мені на рецензію.
Ледь умолив передати рукопис Загребельному. І невдовзі (Павло робив усе дуже швидко) — позитивна рецензія.
Що робити? Видавці не хотіли і з Павлом Загребельним сваритися, але й Інституту історії партії було страшно.
Вирішили послати ще на одну рецензію. Третейським суддею обрали тогочасного секретаря парткому Спілки Якова Баша.
З Яковом Васильовичем Башем у мене були гарні стосунки. Він і на посаді секретаря парткому вів себе як порядна людина і про нього один з секретарів міськкому партії якось сердито сказав:
— Баша скільки вб'єш, стільки й уїдеш!
Отож йому й надіслали мій рукопис. Разом з обома рецензіями.
Яків Васильович невдовзі мене покликав до себе:
— Ти хочеш, щоб твоя книга була видана? Тоді бери й вилучай усе про колективізацію та голод. Я напишу, що ти прислухався до зауважень і грунтовно переробив третю частину.
Так оці двоє людей — Павло Загребельний і Яків Баш — врятували мою книгу. Понівечену вже потім цензурою, з вилученими додатково розділами, але все ж видану.
Не так давно, перебираючи свої архіви, я наткнувся на казку, про яку геть зовсім забув. Казка має назву "Порцелянові чоловічки" ще й обсяг — п'ятдесят сторінок машинопису. Написана в п'ятдесят шостому році ще у Львові і так ніде й не видана. Після кількох спроб пристосувати її в журналах, я послав рукопис у видавництво дитячої літератури до Києва і незабаром отримав прямо-таки нищівний видавничий висновок. Мене звинувачували в тому, що я, вдаючись до езопової мови, намагаюся пропхнути антирадянщину. "Дивно, що таку казку могла написати радянська людина, а не запеклий ворог нашого ладу",— обурювався автор редвисновку.