"Ніззя!.." "Ніззя!.." "Ніззя!.."
За Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка — суцільне "ніззя!".
Пригадую творчий звіт Григора Тютюнника на правлінні Спілки письменників — десь наприкінці сімдесятих років. ІЗлискучі новели Григора, цього безстрашного лицаря нашої літератури, зрідка проривались на сторінки часописів й одразу ж викликали шалене виття офіційної критики. Ще після появи "Смерті кавалера" один з таких критиків (Лазар Санов) зайшов до мене (я тоді був головним редактором видавництва) з проханням... Ні, прямо-таки з вимогою дати йому на рецензію рукопис, щоб заробити гроші на путівку в І рпінь. До Будинку творчості.
— Щось збираєтесь писати? — поцікавився я.
— Пора зупинити Тютюнника. Читали його "Смерть кавалера"?
Цей критик мав таки бездоганний нюх на все талановите,, що появлялося в нашій літературі. Як у добре натренованого мисливського пса. Я запам'ятав його ще з розгромної рецензії на прекрасну новелу молодого Олеся Гончара "Модри камінь". Новелу, початок якої досі дзвенить у мені: "І гуде небо, як блакитний дзвін..."
— Хлопці,— сказав я редакторам після цих відвідин,— якщо ви дасте цій падлюці хоч одну сторінку на рецензію, можете писати заяви про звільнення з роботи!
Йому, звісно, одразу ж передали, і я нажив смертельного ворога.
І от творчий звіт Тютюнника. І лунає в артистичному його виконанні щойно закінчена новела "Медаль". Моторошна в своїй граничній правдивості.
Страшний голод вже по війні: Сталін вирішив-таки до-душить переможців: "Насматреліс там, панемаєш, по євро-пах!.."
"Данько вже кілька днів не ходив на воловник, де працював коло бугаїв постійником, бо заслаб остаточно,— розпеченим камінням падали карбовані фрази,— ноги понабрякали так, що вже й холоші вище як до литки не підкачувалися, попід очима налилися важкі водяні міхури, руки стали негнучкі, немов стерпли..."
Данька, який лежав на грані голодної смерті, кличуть до сільбуду, де йому, немов на знущання, мають вручити медаль "За трудову доблесть".
"Голова сільради покликав Данька на сцену, назвавши його при цьому повним ім'ям та по батькові, а в президії лунко заляпали в долоні. Данько здригнувся від оплесків і підвів голову. Перед очима в нього закружляла червона пляма на освітленій сцені, потім одне по одному проступили обличчя тих, що були в президії.
— Йдіть уже, дядьку, йдіть! — зашепотіли з залу.
— Куди? — не тямив Данько.
— На сцену, медалю получать!
— А-а...
Данько важко підвівся і рушив до президії. Східці на сцену були високі, тому Данько довго діставав до них ногою, а діставши, почав виважувати й другу, та мало не впав при цьому, бо друга нога не піддавалася — немов примерзла до підлоги.
— Може б, ви мені сюди подали? — сказав Данько, підставляючи шапку..." (Підкреслення моє.— А. Д.)
Григір закінчив читати, а в залі ще довго панувала мертва тиша...
Потім почалися виступи. Виступив і довгов'язий критик номер один. Він довго ремиґав жуйку про соцреалізм, звинувачував автора в натуралізмі. Григір гостро зиркав на нього.
Різким дисонансом пролунав виступ Микити Шумила. Говорив про оголені нерви молодого письменника, про те, що цей письменник інакше писати не може. "Залишимо його в спокої, хай пише як йому Бог на душу кладе".
Пригадавши цей епізод, я захотів заново прочитати новелу. Дістав однотомник вибраних творів Гри гора Тютюнника, виданий по його смерті, — "Медалі" там не було. Взяв і двотомник, виданий значно пізніше, в 1985 році, що претендував на повне зібрання творів Тютюнника. Упорядковував його Анатолій Шевченко, незрадливий друг Григора, палкий шанувальник його таланту. Переглянув зміст — "Медалі" й там не знайшов.
Зателефонував Шевченкові.
— А ви дивились додаток? _?
— Подивіться уважно. Ця новела там, серед статей. Як і "Сміхота". Я їх замаскував, щоб не так впадали в око цензурі.
Знайшов у додатку, читаю знайомі рядки, як Данько пробував піднятися на сцену. І раптом замість: "Може б, ви мені сюди подали? — сказав Данько, підставляючи шапку..." Замість оцієї підставленої шапки, що закарбувалася назавжди в моїй пам'яті, різонуло в очі:
"Може б, ви мені сюди подали? — сказав Данько, підводячи голову до президії, але тої ж миті його підхопили попід пахви і він опинився на сцені.
Простягнувши руку далеко вперед, уповноважений заквапився йому назустріч, ще раз, як і в кабінеті голови, швидко потис руку і, штиво всміхаючись, сказав:
— Поздоровляю вас, Даниле Якимовичу, з високою нагородою, бажаю вам здоров'я і ще більших трудових успіхів!.."
Господи, Господи, і тут, вже по смерті, наздогнала нещасного Гриця чавунна лапища цензури!..
"Медаль" за життя Григора так і не була надрукована.
То куди вже й мені, сірому, було пхатися в заборонену зону!
Не вберігся. Попхався. Заїхав і першим романом, і другим за червоні прапорці. І ще жодних творів моїх так не калічили, як "І будуть люди" та "Біль і гнів". Викреслювали цілі абзаци і розділи, обривали безжально сюжетні лінії, пригладжували гострі кути. Викинули в першому романі закінчення, де я майже пунктиром (надіявся, дурило, що пронесе) позначив колективізацію та голодомор, а в другому — початок: весь передвоєнний період життя на селі. Якось я з простої цікавості став підраховувати, скільки всього вирубано тексту з обох романів, і нарахував біля трьохсот сторінок.
Ціла книжка, дванадцять авторських аркушів, рік напруженої праці було вилучено нещадно з двотомника.
Під кінець я настільки втомився воювати з редакторами й цензурою, що махнув рукою. Чорт з вами! Викидайте, вирубуйте, бодай би ви подохли! Не буду зв'язувати обірвані кінці, хай колять очі майбутнім моїм читачам: може, догадаються, через яку м'ясорубку був пропущений автор разом з оцими нещасними романами...
Бо якщо раніше, до більшовицького заколоту, царська цензура, викреслюючи крамольні, на її погляд, рядки, принаймні чесно ставила штамп: "Сконфісковано цензурою" і так з отим штампом на чистій сторінці газета чи книжка і появлялася на світ Божий, то в наші, вже радянські часи простому читачеві годі було докопатися, чи то автор уже такий ідіот, що не бачить нічого під самісіньким носом, чи то так уже забрехався, що неспроможний відрізнити, де брехня, а де правда. Пильні органи наші дійшли до такого цинізму, що вустами Хрущова на весь світ об'явили, начебто їх взагалі не існує ("В Радянському Союзі цензури немає"), тож примушували нещасних письменників власноруч розправлятися з написаним ними ж, на взірець гоголівської удови, яка сама себе вибатожила.