Майже всі твори свої Земляк перед тим, як видати окремою книжкою, публікував у журналі "Дніпро" і за кожну повість, а особливо за два останні романи доводилося вести жорстоку війну з цензурою, часто-густо з великими втратами: "вести вогонь по власних окопах",— за красномовним висловом Григора Тютюнника. Уже одне те, що роман "Вавілон" був видрукуваний під безликою назвою "Лебедина зграя",— уже одне це засвідчує, яких відчутних ударів завдавала письменникові невмолима ця установа.
Василь Земляк, повторюю, всі свої повісті та романи публікував у журналі "Дніпро". І коли цьому журналові справлявся черговий ювілей, він, смертельно вже хворий, знайшов у собі сили прийти на те зібрання. Невиліковна хвороба чорними тінями лягла на його колись таке вродливе обличчя, передчасна сивизна посікла пишне волосся. Він пильно слухав ювілейну доповідь тодішнього редактора "Дніпра" і, коли той закінчив, повернувся до мене й сказав:
— А нас, Толю, і не згадали...
І така смертельна туга пролунала у Василевому голосі, наче він уже прощався з життям.
А згодом ще одна зустріч з Василем Земляком. Остання.
Він лежав у домовині в конференц-залі Спілки письменників, і з того конференц-залу мені назустріч вийшов Павло Загребельний. Сказав з розпукою в голосі: (
— Іди, Толю, приміряйся...
Павло, як і всі ми, друзі Василя Земляка, хоронив разом із ним частку себе.
Повертатимусь до Василя Земляка ще не один раз. Він, ще живий, молодий, здоровий, красивий, улюбленець долі і жінок, ступає величною ходою слона хідниками Києва, мружить синющі очі, тож як тим жіночкам не обмирати, не мліти, не терпнути перед цим перелесником!
...Мружить синющі очі свої, закохані в усе живе й неживе, яке знайшло собі місце під Сонцем. "Толю, він теж людина!" — якось дорікнув мені, коли я заходивсь лаяти одного чоловічка. "Не можна бити отак навідмаш,— написав він у одній рецензії.— Навіть у найбільшого злодюги можна знайти теплу іскорку". Він в усьому бачив своєрідну красу,— навіть у найзанедбаніших завулках, що їх і бездомні коти оминали. Міг годинами стояти перед убогою якоюсь хатиною, в якій одцвіло не одне людське покоління, і здавалося: ось-ось підійде до неї, погладить почорнілу її стіну: "Нічого, матусю, нічого, як тобі зараз не важко, а життя все ж прекрасне". Не терпів будівельних майданчиків, особливо тих, де безжальними бульдозерами рівнялися з землею старенькі хати, викорчовувалися фруктові дерева,— руйнувалася якась частка того дивовижного світу, що він його носив у собі і непоспіхом виливав на папір.
Хтось сказав: "Справжній письменник, про що б він не писав, весь час пише про себе". Так писав і Василь Земляк: в кожній фразі його виданих творів, в кожному слові він відбивав свою особистість.
В тому ж готелі, де ми жили з Земляком, чекаючи на квартири, мене якось провідав двоюрідний брат. Згадую про ці відвідини тому, що вони не минулись для мене безслідно: вилилися в повість зовсім несподівану.
Анатолій Базілевський — нещодавно доцент Одеського інституту інженерів водного транспорту, що його він і закінчив під час війни. В голодному сорок сьомому він приїжджав до мене в Луцьк — заготовляти картоплю для працівників інституту,— появився худющий, аж синій (з Освенці-ма і то виривалися кращі), розповідав, як вони там бідують, як він, уже кандидат наук, викладач, підробляє на прохарч для сім'ї. Тьотя Аня, дружина Віра, двійко дітей — всі в маленькій кімнаті аспірантського гуртожитку, кандидатську писав лише вночі, коли всі засинали, з головою накрившись ковдрою, щоб не заважать спати дітям... Підробляв на прохарч каблуками для жіночих черевиків: вони з того по суті й жили, аспірантська стипендія — сходити один раз на базар. Десь уже в п'ятдесятому році не витримав, завербувався на Далекий Схід, у Владивосток: викладачем у вище мореходне училище, там дали йому пристойну квартиру — жити та жити, але чорти не дрімали, і в Анатолія невдовзі закохалася на смерть місцева красуня, ще й викладачка того ж мореходного. Та якби ж тільки викладачка, а вона ж — дружина першого секретаря обкому партії, тут уже не до любові, тут уже ріж поли та тікай, але не таким був братеник, щоб не підняти кинуту йому отією красунею рукавичку. І розгорілась любов — на небі жарко стало; як тільки той секретар у відрядження: в Москву чи по області, так мій на любов щедрий братеник мигцем до нього на дачу, пробирається через спеціально пропиляний лаз — і в гарячі обійми коханої.
Та скільки вірьовочці не витись... Секретар згодом довідався, і світила б Анатолієві форма у смужечку і небо в клітинку, коли б він не схаменувся вчасно та й, розпрощавшись з красунею, не переїхав назад до Одеси.
А там за якийсь час — нова зірка в небі, теж викладачка того ж інституту, теж, як і перша, заміжня: невдовзі їх прозвали на кафедрі Ромео і Джульеттою. Дійшло до того, що Анатолій розлучився з Вірою та й перебрався до Києва зі своєю Джульеттою. В Києві на той час відкрили при Академії наук басейн, де випробовувалися моделі кораблів, аж до найсучасніших військових, завідувати басейном запросили академіка Павленка, який перед цим очолював кафедру в Одесі, де працював і Базілевський — мій братеник. Павленко і забрав його до Києва, де Анатолію виділили малюсіньку, як мишача нора, квартирку, та ще й на першому поверсі, вікнами на Брест-Литовський проспект — гуде, реве, все в кімнаті трясеться. І зарплатня — вдвічі менша доцентської.
Отут і не справдилася приказка, що з милим і в хліві рай. Джульетта пожила-пожила якийсь рік, та й чкурнула в Одесу, до старого свого чоловіка, котрий і квартиру мав людську, і набагато більшу зарплату. Для мого брата — справжня трагедія, а тут іще історія з доком.
Той плавучий док, найбільший у світі, спеціально споруджений німцями для того, щоб ремонтувати пошкоджені військові кораблі, аж до лінкорів включно, був захоплений нашими військами вже під кінець війни та й одтранспорто-ваний до Кронштадта. Гігантська сталева споруда, цілісіньке місто з цехами, складами і всім необхідним для автономного живлення цього міста. Док не вміщався в Кронштадтській бухті, і уряд уже десь в середині п'ятдесятих років вирішив перебазувати його в Чорне море, в порт Іллічівськ під Одесою.