І я поволі-поволі теж привчився відповідати на російську російською і щиро заздрив грузинам, азербайджанцям, вірменам, узбекам, які не соромилися розмовляти поміж собою рідною мовою на Хрещатику чи в магазинах. А ти — заговориш по-українському, і на тебе весь вагон оглядається, як на розцяцькованого пір'ям зулуса. Принизливе відчуття чужинця на рідній землі. Чи не тому один дядько з села, коли мене з ним знайомили, назвав себе не Миколою, а Ніколаєм.
Отакі ніколаї-альони, перебравшись до міста, поспішали разом із сільським одягом позбутися й рідного слова, вливаючись в напівграмотну орду "руськоязичних" — пекельний винахід доби радянської дружби народів, а вже діти їхні ставали справжніми манкуртами чи яничарами, що не пам'ятали ні роду, ні племені, стаючи до лав захисників "єдіной і нєдєлімой"...
Хай мені пробачить читач за публіцистичний цей відступ, але й досі мені пече оця тема, й досі я болісно думаю, чи не поховають сьогочасні яничари, оті симоненки і віт-ренки, молоду Україну, перед цим роздерши її на шмаття? Чи не танцюватимуть над забутими могилами пращурів переможний свій танок, розмахуючи чужоземними прапорами і символами?
Господи, храни Україну!..
Повертаюсь до Василя Земляка. Людини, яка полишила глибокий слід у моєму житті.
Вперше я про нього почув ще у Львові, десь всередині п'ятдесятих років. Невідомий ще тоді журналіст із Житомирщини привіз у журнал "Жовтень" свою першу повість. Повість була забракована, а вже пізніш опублікована, здається, в журналі "Дніпро", і набула широкого розголосу; але не це мені запало в пам'ять, а те, яке враження він справив на жіночу частину колективу редакції "Жовтня". Усі вони захоплено твердили, що більшого красеня ще й світ не родив. І коли я його вперше побачив, то й згадав одразу ж слова отих жіночок. Бог і справді виліпив його з якоїсь особливої глини, що її можна було дістати хіба що на небі (ненавиджу пишноти, але не міг підшукати точнішого образу). Залишаю малювати його парсуну майбутнім художникам, бо всі слова мої будуть бліді та немічні.
Якось ми з ним зайшли в кафе, де снідали туристи з Німеччини. Вони обліпили всі столики, стояв такий гул, наче в приміщенні працювала добра сотня ткацьких верстатів. Я повернув був назад, але Василь запропонував пройти через зал до буфету. Верстати враз зупинилися, і залягла тиша така, що кожен наш крок відлунював, як у соборі. Оніміла тиша стояла, поки ми й ішли до буфету, а потім брали кефір. А ступили знову до зали — всі жіночі голови були обернені в наш бік. І не встигли ми зачинити за собою двері, як верстати запрацювали на повну потужність: мабуть, не в одному перегоріли підшипники.
Пам'ятаю й інший випадок: Земляк, Дяченко і я поїхали одного разу в Дарницю. Вже на мосту Патона нас застукала така злива, що вода стала стіною, і водій звернув під міст: перечекати негоду. І тільки ми вийшли з машини, як під міст з тієї" водяної стіни вкотило два мотоцикли з мокрими як хлющ пасажирами: двоє хлопців і двоє дівчат. Дівчата, сміючись, стали струшувати воду — дві юні красуні були наче підібрані одна до одної. Вони не звертали на нас жодної уваги, та ось Василь одірвався од нашого гурту, спроквола до них підійшов — і все! І дівчата пропали. Забули про мотоцикли й про хлопців, з якими щойно під міст і в'їхали, один лише порух, один лише натяк — і вони без огляду підуть за ним, але тут Бог, мабуть, пожалів отих хлопців, що стояли аж зелені: "Василю, Василю, я тобі дав оцю вроду, але й ти ж, чоловіче, май совість!" А шо Вася продовжував гіпнозувати дівчат, то розгніваний Бог узяв та й відкрив отвір для стоку води і цілісінька ріка брудним водопадом ринула Василеві на голову.
Чари миттю розвіялись, хлопці похапали дівчат, які згиналися від реготу, посадили на мотоцикли та й рвонули в дощ — подалі од перелесника. Вася все ще стояв непорушно, обліплений мокрим сміттям од чуприни до черевиків.
Колоритнішої постаті, ніж Василь Земляк, трудно було й придумати. Не кажу вже про вроду, яка збивала всю жіноту з ніг, навіть одягом він вирізнявся з-поміж інших. Він довго носив штани-кльош, неосяжні, як море (романтична Василева душа прагнула простору), а з-під того кльошу зблискували яскраво-жовті калоші: єдині на весь Київ та й, мабуть, на всю Україну. Не скидав ті калоші навіть і влітку, в спеку найбільшу, отак поважки й чалапав і в жодного стрічного не було бажання покепкувати — така велична була та хода. "Ти, мабуть, в оцих калошах і спиш?" — питали жартома його друзі. Чи спав у них в постелі, не можу стверджувати, але не скидав їх і в приміщенні, то це вже точно.
Якось Земляк зайшов у тих калошах до кабінету Дяченка. Туди щойно завезли нові меблі й стільці, що сяяли білими, старанно напрасованими чохлами. Вася здумав погукати знайомого, що лишився на вулиці, тож і подерся на стілець, виставивши в кватирку голову.
— Чорт!.. Собацюра немитий!..— лаявся Дяченко.— Заліз, як той слон, весь чохол перемазав!
Так з легкої руки Дяченка Земляка прозвали "слоном".
У нього й справді було щось від благородної цієї тварини. Непоквапна хода, уповільнені рухи. Він і головою, здавалось, похитував в такт тій ході.
Слон то слон, а невдовзі я мав переконатись, яка вибухова енергія чаїлася в флегматичному на перший погляд цьому чоловікові.
Вже пізніше, коли Земляк придбав машину, він запросив мене на полювання. Де тільки ми не моталися за тими качками. Проїздили більше тижня, витратили грошей стільки, що за них можна було корову купити (Вася не минав жодного кафе: "Зрештою навіщо нам ті качки, краще посидьмо за чашкою кави"), і привезли додому одне-однісіньке чиря, що з дурного розуму надумалося на нас налетіти.
Зморені спекою, ми ледь воліклися до машини,— Земляк чалапав попереду, недбало закинувши за плече рушницю.
І тут налетіло чиря. Налетіло, як блискавка, я не встиг і зблимнути, як Василь розвернувся, мов сталева пружина, а рушниця наче сама собою злетіла йому до плеча. Постріл — і чиря, як підкошене, впало на землю.
З Василем Земляком мене звів комунгосп, поселивши в одному і тому ж готелі на бульварі Шевченка, за два кроки од видавництва "Молодь", у якому він став працювати, перебравшись з Житомира. Мені здавалося, що й це видавництво він вибрав саме тому, що воно було за кілька кроків од готелю. Він жив на п'ятому поверсі, я — на другому. Я частенько піднімався до нього: посидіти, погомоніти за обов'язковою чашкою кави, без якої він не міг прожити й години. Стрічав мене в неосяжному халаті обломовському, а голову його увінчував великий рушник, як чалма в мусульманина. Стрічав мене однією й тією ж фразою: