— Чия це думка?
І замість того, щоб відбутися класично-партійною фразою: "С така думка", Сашко рубонув:
— Моя.
— Ні, ви тільки подумайте, він насмілився мати власну думку! — обурювалися працівники безликої цієї установи.
І послали Сашка керувати видавництвом письменників. Державного видавництва йому не довірили: "Він насмілюється мати власну думку!"
Тож я поїхав того разу до Львова з завданням привезти кілька рукописів місцевих письменників.
Насамперед навідався в журнал "Жовтень", головним редактором якого був Юрій Мельничук,— куди ж, як не в журнал, стікаються найцікавіші твори? Там в один голос порекомендували новий твір головного редактора — памфлети "Коли кров холоне в жилах". Спрямованих своїм вістрям проти буржуазних націоналістів.
— Ну, гаразд, а що є цікавого з прози? Я чув, що Тютюнник подав вам новий роман.
— Чемодан макалатури припер,— під схвальний регіт заявив відповідальний секретар Інгульський.— Не знаємо, як від нього й спекатись.
Так ні з чим я й пішов із журналу.
А згодом, уже в Києві, я одержав коротенького листа. З Кам'янки Бузької.
"Напиши, коли ти будеш у Львові. Мені обов'язково треба з тобою зустрітись. Питання моєї подальшої літературної долі",— писав Григорій Тютюнник. У мене серце стислось од болю, коли я прочитав коротенького того листа. Григорій стояв переді мною, наче живий. Смоляна (тютюнниківська) чуприна накрила високе чоло, припухле обличчя, важкий віддих людини, що носить великий осколок під самісіньким серцем. Здавалось весь час, що йому й говорити важко: кожну фразу вимовляв спроквола, якось аж знехотя. І набухлі пальці ревматика. Коли користувавсь телефоном, то крутив диск олівцем: пальці не пролазили в отвори. І навіть з цього кепкували інгульські.
Невже він написав невдалий роман? "Чемодан макулатури",— лунав у вухах присуд Інгульського. І чим я йому зможу допомогти? В душі визрівало рішення: навіть якщо роман слабенький (мабуть, про Західну Україну — тема, на якій я обпікався не раз, а він же теж родом з Полтавщини, а не звідси... якщо і невдалий, все одно зробити все, щоб роман був виданий. Адже за моїми плечима уже був з десяток бездарних повістей і романів, які я, редагуючи, буквально переписував наново, і скільки ще їх на мене чекає, то чому б не попотіти й над цим, виручаючи друга? Він був справжнім другом, хоч ми й рідко з ним зустрічались, а розмовляли ще менше, з ним приємно було навіть помовчати, походжаючи львівськими вулицями, а вже як скаже слово-друге, то слова ті так і закарбуються в пам'яті.
Пішов до Дяченка, сказав, що є цікавий роман Григорія Тютюнника. Львівського автора. З життя Західної України. Про становлення радянської влади, розбудову колгоспів. (Що-що, а брехати навчився давно.)
— Привозь обов'язково! — купився одразу ж Сашко.— Це те, що нам вкрай необхідно. Цього року і видамо.
Тема і цього разу поцілила прямо в яблучко.
І ось я знову приїхав до Львова, і того ж дня Тютюнник появився в мене. Прийшов смутний, приніс під пахвою важку папку із рукописом.
— Ось... Приніс макулатуру.— Бач, і до нього докотилося словечко Інгульського.— Як друга прошу: прочитай. Десяток сторінок, не більше. І скажи щиру правду. Може, й справді не варто поповнювати ряди графоманів...
— Чому тільки десять сторінок? — спробував я пожартувати.— Прочитаю весь розділ.
— І десяти досить. А може, й абзац... Прочитай. Я завтра зайду...
Невдовзі й пішов — подальша розмова не клеїлась.
А я до самого вечора все не наважувався розкрити папку з романом: змучені сумнівами очі Григорія пекли мені душу. Чи не так почуває себе суддя, що має виносити смертний вирок?
Ні! Правди я йому не скажу, невдала річ ще не значить, що автор бездара. Навіть у класиків трапляються слабенькі речі.
— Лягай уже спати,т— сказав я дружині: навіть її зупинив, коли вона потягнулась до папки.— Прочитаю кілька сторінок і одразу ж прийду.
Сів до столу, розкрив першу сторінку. Й одразу ж, з першої фрази, на мене дихнуло справжнім життям. Незнайома річка Ташань підхопила мене на свою течію, так і понесла мимо Баєвих гір, вихлюпнула на вулиці чисто полтавського села, заселеного такими живими людьми, що я з кожним стрічався, як із давнім знайомим. І розбишакуватий Тимко з гарячою татарською кров'ю, з вугляними тютюнниківськими очима й такою ж смоляною чуприною повів мене за собою — стрічати Орисю, що крадькома вийшла із хати з ним на побачення. Розлога, якась аж сповільнена розповідь широкою рікою потекла зі сторінки на сторінку, несучи на собі людські долі...
Голос дружини пролунав наче з іншого світу:
— Ти хоч знаєш, котра зараз година?
— Га?.. Що?..
— Пів на третю!..
З жалем одірвавсь од роману.
Ліг спати, і мені весь час снився Тимко. Уже й не Тимко, а наче то я, зовсім не лисий, а з смоляною, недбало пригладженою чуприною іду сільською завмерлою вулицею стрічати Орисю...
А з раннього ранку (всі мої ще солодко спали) я знову з головою пірнув у тютюнниківський "Вир".
Коли Григорій прийшов (не сам, а з поетом Миколою Ро-манченком, який приніс збірочку своїх віршів), я йому на мовчазне запитання відповів:
— Що тобі, Грицю, сказати... Хай живі класики тричі умиються, щоб написати щось подібне! І щоб тебе, як любить казати Нанашка, качка копнула! Примусив мене не спати всю ніч.
Я вперше побачив таким схвильованим Гриця. Очі його зволожились, простягнув долоню-лопату, наче збирався ще раз зі мною поручкатись, та одразу ж й одсмикнув. Натомість відгорнув полу плаща, дістав темну пляшку, закорковану кукурудзяною затичкою (теж предмет насміхів Інгульського), а з другої кишені — чималенький пакунок.
— Це від моєї Олени...
Пили міцний, як вогонь, сиводрал, заїдали напрочуд смачною домашньою ковбасою. Я казав Грицеві, що забираю рукопис із собою — одразу ж дам читати в журнал "Дніпро", а він щоб забрав у тих халамидників перший примірник — цього року роман його й видамо.
— Треба провчить ту свиноту. Обпеклися на Землякові, хай обпечуться і на твоєму романові.
Та не так усе склалося, як бажалося. Романченко заскочив по дорозі від мене в "Жовтень", розповів усе, що почув, і коли Тютюнник зайшов забирати рукопис, то попав у гарячі обійми Інгульського: