Пам'ятаю, як я учнем соромився, що мамуся моя не в колгоспі працює (про завод я не міг навіть мріяти), а в школі. І то не сторожихою навіть, а вчителькою. Завжди відчував себе людиною другого сорту, а "син учительки" лунало для мене, як лайка.
Та повертаюся до фейлетону про Братуня. Доля жорстоко відплатила мені за цей фейлетон: уже в Києві поселився над моєю квартирою теж гегемон, та ще й у квадраті. В горезвісній хрущовці, де кожен звук стоголосою луною котився з верху до низу.
Та ще спогад лишився про той фейлетон — на все життя пекуча зарубка...
II
В шістдесятому я перебрався до Києва.
Серйозно захворів мій син. Лікарі порадили змінити клімат, інакше дитина може загинути. Я зопалу написав розпачливого листа Новиченкові, який нещодавно редагував мою повість. Леонід Миколайович за деякий час відповів, що він показав мого листа Бажанові, на той час голові Спілки письменників України. Бажан сказав, що не зможе посприяти моєму переїздові до Києва: у Спілці й без мене отакенна черга безквартирних письменників. Дізнаються, що дали позачергово квартиру якомусь некиянинові,— з'їдять.
І мені не лишалося нічого іншого, як написати до Києва ще одного листа. Тепер уже на видавництво "Радянський письменник", Дяченкові.
З Олександром Сергійовичем Дяченком, або просто Сашком, я подружився, коли ще видавався мій роман перший — "Його сім'я". Після першої ж зустрічі я вже не міг уявити білий світ без цього чоловіка, один лише спогад про нього зігрівав мою душу. Я не раз телефонував до Києва, щоб лише почути його життєрадісне:
— Здоров, собацюро!
В його устах "пес" або "собацюра" було найвищою ознакою дружби, безкорисливої й відданої. "Пам'ятаю, як він тішився, коли я йому подарував сигнальний екземпляр "Сина капітана" з отаким написом: "Київському псові од пса Львівського, ніжно обнюхуючи".
Двічі фронтовик (фінська війна в сороковому, а згодом і друга світова), він закінчував університет по війні, там і очолив напівлегальний гурток "Віз" (випити і закусити), членами якого були отакі ж фронтовики, як і він, що пройшли крізь вогонь, воду ще й мідні труби. Якось вони пішли відзначати вдало складені екзамени до ресторану "Театральний", що стояв на розі тодішньої вулиці Леніна та Володимире ької. Добряче випили та закусили, вийшли звідти далеко за північ, наткнулися на трубу, що її залишили каналізатори, та й засперечалися: може пролізти крізь неї людина чи не може. Одні твердили — ні, інші — що не застряне. Щоб доказати свою правоту, Сашко роздягнувся до трусів, щоб не забруднити єдиний костюм і не погубити ордени й медалі, та й поліз у трубу. І чи то труба сама зрушила з місця, чи хлопці-чорти її підштовхнули, тільки вона взяла та й покотилася з нещасним Сашком вниз по вулиці Леніна, що западала в бік Хрещатика, та й налетіла з усього маху на будку, в якій дрімав постовий міліціонер. Тріскіт, брязкіт, скло так і бризнуло. Міліціонер, зі сну подумавши, що напали бандити, вискочив з пістолетом в руці, а з труби прямо на нього виповзає чорт не чорт, а якась химерна залізяка, суціль покрита іржею.
"Віз" проіснував, доки вони й навчалися в університеті.
Блискуче закінчивши університет, Сашко потім вступив до аспірантури, вже аспірантом одружився на гарненькій однокурсниці Зіні і до самої смерті називав її лише Нулькою (скорочено — від Зінулька): Нулька була його ангелом-хранителем вподовж усього життя. З аспірантури його забрали в цека — інструктором відділу культури, але там пропрацював він недовго: така демократична натура не могла довго втриматися в стінах регламентованої цієї установи, де навіть волосина на голові, не прилизана старанно, викликала зауваження. Тож Сашка невдовзі звідти й виперли, пересадивши на видавництво "Радянський письменник". Це теж було непорушною традицією: якщо вже ти попав у номенклатуру, то невідомо який злочин треба скоїти, щоб випасти з тієї обойми.
Отож Сашкові й написав я листа і десь за тиждень одержав у відповідь уже не листа, а телеграму: "Приїжджай".
Так я став редактором у відділі прози видавництва "Радянський письменник". Видавництво на паях з якоюсь організацією споруджувало саме п'ятиповерховий будинок: одне крило для працівників видавництва, друге — для робітників тієї установииЦ&була типова "хрущовка", як охрестили ці будинки, що росли, як гриби під дощем, з прохідними кімнатками, з мініатюрною кухонькою, сумісним санвузлом і з такими балкончиками, що однією ногою тільки й ступити, та ще й без ліфтів. Але люди, які роками стояли в чергах на житло, які тулилися по кілька сімей в тісних комуналках, а то і в підвалах, люди, які давно уже втратили всяку надію на поліпшення життєвих умов, були раді й цьому.
Наша "хрущовка" зводилася на незабудованому в той час бульварі Лесі Українки, туди ж мало переїхати і видавництво, а поки що майбутні його мешканці, з найнетерплячіших, бігали майже щодня подивитись, як він росте. Повів мене і Сашко в перший же день по приїзді до Києва:
— Отут ти житимеш,— та й показав на уже зведений четвертий поверх.
Здерлися по забруднених сходинах, зайшли до квартири, в якій поки що не було ні дверей, ані вікон, тільки поштукатурені стіни, і я ще не знав, що цю кишенькову квартиру мав зайняти Сашко із сім'єю, бо жили теж в комуналці, щоправда, займали там аж дві великі кімнати, але на дві сім'ї — одна кухня, ванна й туалет, куди щоранку треба ставати в чергу,— тож Зіна й Сашко, в яких було дві дочки, вже схилялися до думки зайняти цю квартиру, але тут отримали мого розпачливого листа і по роздумах вирішили: "Оддамо собацюрі".
Після львівського котеджу мені трохи засвербіло в носі, але дарованому коневі в зуби не дивляться, і я того ж дня накатав своїм домашнім листа, що й квартира хороша, і район майже в центрі.
Та й додому за якийсь час повернувшись, твердив, що квартира непогана, три кімнати, чого ж іще треба, а коли дружина спитала, що будемо робити із меблями, перевозити чи краще спродати, щоб у Києві купити нові, я відповів, як слід не подумавши, що в Києві меблі не так легко дістати, тож треба забирати з собою ці. В тім числі "кавалерку", уже у Львові й придбану, яка і там майже півкімнати займала. І коли приперли ті меблі до Києва, то дружина мало не плакала: походила по меблевих магазинах, куди я не догадався заглянути, а вони були забиті імпортними: і польськими, і німецькими, і югославськими.