Прожити й розповісти

Сторінка 136 з 209

Дімаров Анатолій

І тут мені повезло: я наткнувсь на людину, про яку можна було тільки мріяти. Кандидат сільськогосподарських наук, завідуючий кафедрою та до того ж ще й циган з такою гарячою кров'ю, що й мертвого міг поставити на ноги, не те що колгосп. Коли з ним познайомився, він головував уже більше року і встиг одержати чотири догани: начальству районному був як кістка в горлі, яку й проковтнути не в силі і виплюнути боязко. Його давно б уже зняли, а то й під суд віддали б, рятувало тільки те, що тридцятитисячник.

З перших же кроків він замахувався на найсвятіше, на чому трималася вся влада радянська: на дріб'язкову щоденну опіку з боку райкому, райвиконкому та інших "рай-рай", що, як отруйні гриби, плодилися в кожному райцентрі неосяжної нашої країни.

Повчали кому тільки не лінь.

Почав своє головування з того, що вигнав утришия уповноваженого райкому, які тоді ошивалися в кожному селі з ранньої весни до пізньої осені: неослабний контроль керуючої й спрямовуючої.

Та якби тільки вигнав, а то ледь не втопив. Вкинув у ставок, та ще й на місце поглибше: що уповноважений вигребеться, то він його знову притопить.

— За віщо ви його так?

— За діло. Ліз куди його не просили. Кожен мій крок брав під контроль. І досі жалкую, що не втопив: одним дурнем менше на світі було б. Так і на бюро райкому сказав.

— Так і сказали?

— Так і сказав.

— Ну і...

— Ну і перша догана.

— А друга ж за віщо?

— Друга вже за інструктора. По пропаганді... Тут посівна, кожен колгоспник на облікові, а він давай одривати людей: гасла малювать та розвішувати... Ну, я йому й навішав...

— Знову топили? — давився я сміхом.

— Та ні, нагаєм трохи погладив... Там ледь торкнувся, а крику було — на весь район!..

— Торкнувся? — сміялись колгоспники.— Та гнав, наче зайця! Аж за село...

Третю, вже сувору, догану впаяли за те, що перешерстив на молочній фермі корів. Вибракував тих, що давали молока менше кози, та й відігнав на заготівельний пункт. Майже вдвічі скоротив поголів'я великої рогатої худоби. Гріх на той час, коли кожна корівчина колгоспна була на суворому партійному облікові, непростимий. А тут ще й свиноферму розорив: спродав усіх непородистих свиней та й закупив поросят породи елітної. Прокурор уже й справу завів — не наважилися судити тридцятитисячника. Суворою доганою обмежились.

— А четверту?

— А четверту — за льон. Замість пшениці льоном-довгун-цем усе поле засіяв. Восени мільйон карбованців надійшло до колгоспної каси. Вперше людям замість копійок по шість карбованців видав на трудодень. Та й корів прикупив. Породи німецької. Вим'я до землі дістає...

Два роки їздив я до нього в колгосп. У нього ж і жив, лягав разом з ним не раніше дванадцятої, а просинався о п'ятій, а то й о четвертій: за якийсь місяць вимотався так, що ледь живий повернувся додому та й кілька діб приходив до тями. А він же отак з дня у день, з року в рік: чорт — не людина!

За цей час заробив ще чотири догани.

— Якраз до пари,— сміявся.

А колгосп поступово спинався на ноги. Вже не треба було виганяти на роботу людей (по шістнадцять карбованців на трудодень), вже не тонули в багні та гнояці тваринницькі ферми, вже по всіх хатах засвітилась електрика, а багато осель засяяли вкритими бляхою дахами... І на ставок, на отой, в якому купав уповноваженого, оком накинув: виловив к бісу всіх щук та й завів коропів... Село стало жити не те що заможно, до заможного життя було ще далеко, але жило вже по-людському, і люди ходили не злі та пригнічені, й не розбирали легендарний місток на дорозі, що вела до райцентру, щоб одгородитися од усього начальства, від якого, на їхнє тверде переконання, окрім зла не можна було сподіватися чогось іншого.

Я знову зібрався їхать до нього, коли ж він сам появився в мене.

— Все! Одробився!

Дістав із кишені півлітру, так стукнув нею об стіл, що й корок вискочив.

— Закусить чимось знайдеться? І просидів у мене до глупої ночі.

Приїхав прямо з райкому. З бюро. Де його виключили з партії.

— Кажуть: "Поклади партквиток!" А дулі не хочете? Спробуйте, візьміть, одберіть! Я не для того його на фронті носив, щоб отаким фашистам, як ви, віддавати!

— Так фашистами й обізвав?

— Так і обізвав.

— 1 партквиток і досі при тобі?

— Нема партквитка! — якось аж сердито.— Подер.

— Як?!

— А отак. Подер і за вітром пустив. Коли їхав до тебе.

— Господи, що ж ти накоїв! Та райком це ж не остання інстанція. В обком можна оскаржити, врешті, в цека...

— Для чого?

— Для чого, для чого! Щоб у партії поновили, от для чого!

— Та я з тими бандитами і в нужнику рядом не сяду, не те щоб в одній партії бути...

— Ох, ти ж і штучка!

— А це вже яким мене мати народила... Давай краще вип'ємо.

Випили. Він по-вовчому трощив курячу кістку.

— За що ж вони тебе виключили? Знову когось притопив?

— Ні, за попа... З попом приятелює, посилав до нього в науку секретаря парторганізації... І посилав... Такого при-дурка та не послати!.. Сходи, повчися, як треба з людьми... Та їм не піп, інше їм задниці пекло... Сіно!..

— Постій, яке сіно?

— А оті двадцять гектарів, що попід лісом. З року в рік там для своїх корівок сіно косили. Вивершать десяток стогів та й везуть до себе в район. Я рік терпів, другий, думав: совість проснеться — колгосп обкрадати... А цього року діждався, поки вони покосили та склали в стоги, свиснув своїм та за ніч і перевіз до себе в колгосп. Крику було — всі дроти на стовпах пообривали] — аж усміхнувся.— Косарики...

— Ти думаєш їм справжній хазяїн потрібний? Сліпий виконавець, а не хазяїн!.. Ось зараз кукурудза входить у моду. З легкої руки нашого Микити Сергійовича, хай йому там гикається. Рослина потрібна, особливо для тваринництва, недаремно ж її в Америці так культивують. Тільки... Хай не я буду, як цю ідею хорошу не скомпрометують. До абсурду доведуть. І на Північному полюсі кукурудзу посіють. Прямо на лід. Присиплять сніжком та ще й одра-портують в цека: перегнали Америку... Як там у вас один борзописець писав: "Посторонися, Америко!.." Посторонилися. Вже голови колгоспів по магазинах вершкове масло скуповують. Щоб виконати стрічні-перестрічні плани та перегнати Америку... І знають же паразити, усі до одного знають, що Америку нам і за сто літ не наздогнати, а все одно галасують: "Посторонися!.." Щоб налякати, чи що? Ну, давай ще по одній, щоб їм легше було бігти... Навздогін за Америкою...