Доповідь була "довжелецькою" (сказав би Лук'янович), доповідач, прикутий до надрукованого тексту, все ніяк не міг виборсатися з нього, і нам уже здавалось, що він, Дочитавши його до кінця, тепер рушив у зворотному напрямі: з кінця до початку.
Та ось нарешті закінчив. Перехекнув, сьорбнув із шклянки води і по паузі перейшов уже до аналізу нашої творчості: хто, як і в якому саме творі оспівує героїчну працю радянського народу.
Література в той час була поділена тематично на кілька сортів, що їх неухильно дотримувалася критика. Першим, найвищим сортом ішли книжки, написані на робітничу тематику, цим книжкам перепадало найбільше уваги та премій, їхні автори, обласкані критикою, ходили отакими собі літературними генералами, вони сиділи переважно в президіях і давно вже звикли дивитися зверху вниз на іншу літературну братію. Другим сортом оцінювалися твори, написані на тему сільську, автори їхні якщо й не носили генеральських погонів, то ходили все ж в полковниках та підполковниках і теж частенько грілися в президіях. До третього ж сорту зараховувалися твори, присвячені вже інтелігенції, а інтелігенція, відколи й радянська влада стояла, у цієї ж влади завжди викликала підозру: не клас, прошарок якийсь, та ще й гнилуватий, за класичним висловом Леніна. Пам'ятаю, як секретар парткому Спілки, вже Київської, Василь Козаченко кричав на мене, аж пінився, коли я заступився за Івана Дзюбу:
— Ви гнилий інтелігент, а не комуніст!
Тож інтелігенція наша завжди була з підозрілим душком, і недивно, що твори про неї оцінювалися лише третім сортом.
Окремо стояла тема військова, вона пекла ще людей, які повернулися з фронту, та й то дозволялося в основному писати не про перший період війни, коли наші війська терпіли поразку за поразкою, а про другий, коли вже наші війська почали наступати.
І вже десь на задвірках, мало ким і помічувана, ворушилася темка сімейна. Навіть не темка, а щось таке підозріло аморфне й невиразне, що наша критика його оминала бридливо, щоб не забруднити офіційні свої черевики. Радянська ж людина живе в основному героїчною працею, трудовими звершеннями, і якщо подекуди й трапляються нетипові сімейні конфлікти (рецидиви минулого), то вони швидко гасяться на профспілкових зборах, а то й на партійних.
За отакою схемою і був побудований аналіз нашої творчості, і присутні, особливо ті, що сиділи в залі, а не в президії, пильно вслухалися: згадає мене чи не згадає? Ті, що сиділи в президії, наперед були впевнені, що промовець згадає їх усіх до одного, тому й слухали неуважно, перемовляючись стиха, і частенько виходили за куліси, де був безплатний буфет, звісно ж, для членів президії. Пригощалися там такими коньячками, що нам, рядовим, і не снилися.
Та ось нарешті доповідач проголосив останню фразу, зал вибухнув бурхливими оплесками, і ми валонули вже до платних буфетів, теж не порожніх, були б тільки гроші. Потім товклися в фойє, чекаючи дзвоника, і згаданих у доповіді можна було одразу впізнати: єлей — не єлей, а якась благодать пролилася на голови їхні та й світилася невидимим німбом. Цікаво, запитую нині, сімдесятилітній, отого себе — тридцятилітнього учасника з'їзду: чи й ти б отак походжав, аби на тебе пролилася хоч крапля офіційного того єлею? А походжав би, ще й як походжав би!..
Після перерви — виступи гостей-делегатів.
Першим бере слово Шолохов, уславлений автор "Тихого Дону". Закликає нас іти в народ, жити з народом, завжди повертатися в творчості до рідного кореня, наводить вірш Дмитра Павличка про літераторів, які вивчають життя переважно по ресторанах і гордяться тим, що знають їх офіціантки, але не знає їх народ. Під кінець свого коротенького виступу розвів широко руки, наче хотів обійняти весь зал:
— Міцно обіймаю вас і цілую!
Він, щоправда, міцно обіймав та ще й цілував не тільки наш літературний загал, а й до біса звабливу блондиночку, яку привіз із собою з Москви і яка жила з ним у люксовому номері поруч із нашими номерами. Не раз і не двічі ми дружно облизувались, коли ота блондиночка випурхувала з номера обіруч із славетним письменником.
Іще запав мені в душу виступ Костянтина Симонова.
Симонов набув легендарної популярності в роки війни, його поезії доходили до серця кожного солдата, особливо вірш "Жди мене", що став своєрідною молитвою кожного, хто гибів у окопах, ішов у атаки, зависав на колючих дротах, стікаючи кров'ю:
Жди мене, і я вернусь, Тільки дуже жди...
Під час війни особливо полонив мене симоновський вірш, який починався такими рядками:
Чужіє жони цєловалі нас,
В іх брачную постель ми, как в свою, ложілісь!..
І хоч жодна "чужая жона" не цілувала моїх солдатських губів, про що я зараз дуже жалкую... Одна якось спробувала, та й од тієї я так одбрикнувся ногами, спросоння, що вона, бідолашна, аж векнула. Але вже пізніше, перед дівчатами хизуючись досвідченістю не тільки кулями обстріляного воїна, я частенько декламував цього вірша:
Простіте нас. Но ми імєлі право На мімольотную солдатскую любов.
І по дівочих очах бачив, що вони охоче прощали. Прощали все, лиш би оцей солдат обцілований прийшов пошвидше у їхні обійми. Такий магічний вплив поезії Симонова.
Тож ми всі чекали, що він буде говорити про недавню війну, про книжки, їй присвячені, а він раптом повів мову про любов, про сім'ю, яка є основою кожної держави, на якій ця держава й тримається. "Чому ми боїмося так званої сімейної теми? — палко запитував Симонов.— Чому її так соромливо оминають всі наші журнали та видавництва? Складається враження, що в радянських людей немає ні жінок, ні дітей, а що існують на світі кохання й ревнощі, вони сном-духом не відають. Як же ми збіднюємо нашу людину, зображуючи її отаким собі, позбавленим статі, гвинтиком, припасованим до верстата чи трактора!"
Слухав Симонова, боячись пропустити хоч слово. Ось зараз... Згадає мій роман. Адже позитивна рецензія на нього була надрукована в "Литературной газете", що він її редагував.
Не згадав. Та все одно ходив іменинником.
— Чули? Чули, що сказав Симонов?!.
Подальших виступів не пам'ятаю. Не було, мабуть, у них нічого такого, щоб відкластися на довгі роки в пам'яті, а може, у мене вже така куца пам'ять, тільки не пригадую більше нічого. Хіба що вибори керівних органів Спілки, але й там не було нічого такого, щоб запасти в пам'ять. Ті ж заздалегідь складені списки, погоджені на всіх рівнях партійних, ті ж бюлетені, де кандидатів було ні на одного більше од кількості членів правління майбутнього,— викреслюй — не викреслюй, дописуй — не дописуй — пройдуть усі все одно, тож основна маса вкидала бюлетні до урн, навіть їх не проглядаючи, та й поспішала до буфетів: прикупити якогось гостинця додому.