Бідніше од мене зодягненою у нашому класі була хіба що Оля. Яка теж не мала батька. Тато її був відомим на всю Полтавщину культурним хазяїном, про нього не раз писалося в газетах, він мозолями своїми нажив гарний статок і єдиний у селі покрив бляхою хату. Бляха ота найбільше й муляла очі сільським активістам, бо його першого й розкур-кулили. В той день, як його описали, уже пізно увечері, востаннє погодувавши худобу, він зачинився у клуні й повісився. І тим врятував жінку й дочку од Сибіру. Пам'ятаю, як мамуся всю ніч проплакала, бо й вона була у бригаді, що описувала Олиних батьків, тож відчувала себе причетною до тієї наглої смерті.
Над ними і зжалілись — нікуди не вислали. Викинули тільки, в чому стояли, на вулицю і вони знайшли притулок в такій халупі запущеній, що й миші у ній не водилися, та там і жили.
Олина мати, щоправда, ще місяць приходила на своє подвір'я: привчала корову до нової хазяйки. Бо корова та нікого, крім матері Олиної, до себе не підпускала.
А хазяїном повним у садибі колишнього культурного господаря зажив дядько Никифір — голова нашої сільради. Він, жінка і недоброї пам'яті синок Колько, який мав найбільші кулаки і терирозував увесь клас. Пішов, як то кажуть, у тата. Чомусь найчастіше він чіплявся до мене, і я не раз носив синяки од його кулаків. Мамуся хоч і плакала над моїми синцями, але боялася насварити того лобуряку: синок же дядька Никифора!
Якось після уроків я затримався і вибіг останній. Вискочив на ґанок, глядь: унизу лежить Оля. Перечепилася, мабуть, та й покотилась із сходин. З торбинки випала книжка, пляшечка з бузиновим чорнилом валяється поруч.
Я підбіг, допоміг Олі звестися. Вона не плакала, тільки очі були повні сліз. І ті очі її були такі синющі, що навіть сльози здавалися синіми. Як я раніш не помічав, що у неї такі сині очі?
— Забилась?
— Коліно болить.
Я нахилився, підібрав торбу, книжку і пляшечку:
— Тримай!
Оля спробувала навіть усміхнутись, але коліно їй, мабуть, таки дуже боліло, бо вона одразу ж і зморщилась.
— Ну, я пішов.— Я не знав, про що ще можна розмовляти з цією дівчиною. Був би хлопець, тоді інша справа.
Повернувся, пішов. А Оля все ще стояла на місці... Другого дня підходжу до школи — стоїть! Тільки тепер не біля ґанку стоїть, а у воротях. Стоїть, сяє очима:
— А коліно уже не болить!
Не болить, то й не болить. Й ото треба з-за того у воротях стояти? А вона поспішає за мною, заглядає в обличчя:
— Я сама вчора додому дійшла.
І протягом всіх уроків: оглянусь — зустрічаю Олін погляд...
А ще через день (була саме неділя) я випросив у Сашка ґринджолята та й подався спускатися з гірки. Гірка висока, крута, летиш донизу — дух забиває, буває, що й перекинешся, і тоді котишся разом з санчатами (небо — земля, небо — земля), доки й не вгрузнеш у сніг. Крик, регіт, білі од снігу чумарки, пальтечка і шапки, блискучі очі й червоні обличчя, хлопці хвацько сідлають санчата, а дівчата стоять на горі і канючать: "Візьми і мене!.. Візьми і мене!.." — і коли вже стануть спускатися вдвох, то вереску й сміху на всеньке село.
Я спускався й спускався і все поглядав на Олю, яка стояла осторонь, не насмілюючись попроситися до когось на санчата. Мені чомусь дуже хотілося її запросити, але я соромився хлопців.
Врешті наважився:
— Хочеш спуститися? Вона так і розквітла.
— Сідай позаду. Та поміцніше тримайся.
Оля примостилася ззаду, обхопила мене рученятами.
Поїхали. Все швидше й швидше летіли санчата, все дужче й дужче бив вітер в обличчя, вітер і сніг. Оля вже щосили вчепилася в мене, їй, мабуть, було дуже лячно, але вона не вищала, як інші дівчата. Ми долетіли до середини гірки, як тут Колько, який стежив за нами, наздогнав, налетів, ударив збоку своїми санчатами, і ми покотилися в сніг.
Сніг у волоссі, за шиєю, в пазусі, у рукавах. Зводжуся, вигрібаючись із снігу, а навпроти шкірить зуби Колько, шкірить і виспівує мені прямо в обличчя:
Старець і старчиха Наплодили лиха!
— Ге!.. Ге!..— підхоплюють хлопці.
Не витримую, кидаюся на кривдника. Наосліп б'ю кулаками, а Колько поціляє мене то в губи, то в ніс.
Кінчається тим, що я починаю плакати. Не так від болю, як від образи пекучої, від того, що всі хлопці — усі проти мене!
Підбираю санчата, бреду додому, а вслід мені все ще несеться глузливе:
— Старець і старчиха!.. Старець і старчиха!..
Після того випадку я став десятою дорогою обминати Олю. Не помічати її. Не оглядатися на уроках... Мені й досі печуть Олині очі...
Три роки ходив я до тієї школи (рік пропав з-за плевриту). Навчала нас молоденька вчителька, та ще й комсомолка Галина Іванівна, якій я одного разу позичив двадцять копійок, а коли вона забула оддати, одніс на неї в сільраду заяву (читайте "Через місточок"). Була вона дуже криклива, тому ми, малі чортенята, й за вухом її не вели. Особливо їй допікав я, бо мені було нудно на всіх тих уроках: адже я ще до школи навчився не тільки читати й писати, а й рахувати, і знав табличку множення,— всю ту премудрість, якої навчали у перших двох класах. Єдине, що довелося учить додатково, це хто такий Сталін, Молотов, Каганович, Бухарін, Риков,— знати усі їхні звання та посади. Бо інспектори з району в першу чергу питали:
— Діти, а хто скаже мені, хто такий товариш Сталін? Або:
— А скажіть, діти, хто в нас голова Раднаркому? Питали й про інших, вже українських вождів, і цих ми
повинні були знати усіх назубок. Іноді траплялися й курйози.
Якось інспектор запитав:
— Діти, а який зараз місяць надворі?
Не готові до цього питання, ми мовчали розгублено. А Галина Іванівна, яка стояла позаду інспектора, стала показувати собі на груди (а показувати було що).
— Цицень! — догадалися ми.
Інспектор уже більше нічого й не питав. Галина ж Іванівна так пекла рака, що нам здавалося: от-от і волосся на її голові загориться.
Після другого класу, серед літа, ми побували в Полтаві та Харкові. Спершу — в Харкові, а вже потім — у Полтаві.
Спонукало нас до того хазяйське теля, яке знайшлося ранньою весною. Воно було таке потішне, таке гарненьке, що ми від нього не відходили, а коли воно трохи підросло та пішло з своєю рогатою мамою в череду, то ми зустрічали щоразу його, як найближчого друга. Ми його й розчісували, ми його й пестили, та й допестились до того, що обоє, я і Сергійко, захопили лишаїв. Та не простих, а стригучих. Сашка чомусь ця напасть обійшла стороною, а в нас учепилася. Висіялася на руках, на ногах, обсіяла дурні наші голови.