Я отак і простояв з піднятими руками, аж доки той двір спорожнів і печальний потік зник у кінці вулиці.
Куди вони пішли? Куди їх погнали?
Брів додому, як у тумані. Не помічав ні освітленої по-святковому вулиці, ані будинків, що світили затишно вікнами. Перед моїми очима все лилася й лилася ота безмовна колона, тільки чомусь замість наших солдатів вже крокували есесівці з лютими псами на повідках. Під час окупації я одного разу бачив, як німці гнали полонених. Так то ж полонених, так то ж самих чоловіків, а тут і жінок, і молоденьких дівчат, і малолітніх дітей! Я навіть побачив у колоні тій жінок, що несли немовлят.
Повернувшись додому, заснути так і не зміг: перед очима все крокували й крокували есесівці і лилася, лилася безконечна колона...
Не один день по тому ходив, як у воду опущений. Було таке відчуття, наче в мені усередині відкрилась невигойна рана і пекла, й не давала хоч на мить забути про неї. Як отой Шевченківський цвях, вбитий в самісіньке серце.
Врешті не витримав, розповів Лазебникові. Пізно увечері повертаючись додому в будинок, де ми разом жили. На вулиці — ні душі і я не боявся, що хтось міг підслухати.
— Ну нехай чоловіки, вони проти нас воювали. А діти?.. А оті немовлята?.. їх за віщо?..
Юхим Антонович довго мовчав, а потім сказав якимось аж надломленим голосом:
— Я теж бачив цих нещасних людей.
І розповів, як секретар обкому Профатілов запросив його поїхати на вокзал: подивитись, як відправлятимуть до Сибіру мельниківців-бандерівців. Коли вони приїхали на оточений енкаведистами вокзал, люди вже були повантажені в ешелони. У товарні вагони з заґратованими віконцями. Крик, стогін, лайки солдатні, що супроводжували ті вщент набиті вагони, охриплий гавкіт собак...
— А одна жінка... Як вона кричала до нас з Про-фатіловим крізь заґратоване віконце!.. Як же проклинала!.. Навіть Профатілов не витримав — пішов геть з перону...
— Ви тільки про цю розмову нікому,— попередив уже біля нашого будинку Юхим Антонович.
І я про неї мовчав, поки й був на Волині. Іще пригадую, як вішали двох мельниківців. Двох членів Повстанської армії. Того ж таки літа, що й відправили до
Сибіру оті ешелони. Тоді була спущена команда згори і по всіх райцентрах Волині загойдалися гадюками петлі на зведених шибеницях. Шибениця була поставлена і в Луцьку, при самому базарі.
Я любив заглядати на луцький базар. Іноді й копійки не мав за душею, а йшов пошвендяти поміж рядами, прислухатися до місцевої говірки, такої несхожої до нашої, схід— ч няцької. ("А коб тебе качка копнула!", "Най мене шляк трафить, як я говорю неправду!"). Той базар був своєрідним дзеркалом, що відбивав рівень життя на Волині. Спочатку, як тільки ми появилися в Луцьку, базар був як море, набитий по вінця усім, що тільки можна було продати-ку-пити. Куди там нашим злиденним базарчикам на сході України! А потім, з початком колективізації, базар став стискатися, як шагренева шкіра.
Позникали підводи (лискучі коні, мов змії!), що тріщали від різного збіжжя. Зникли й веселі дядьки та тітки, що, торгуючи, на тих підводах і сиділи. Базар все стискався й стискався у розмірах, все біднішав та біднішав, тож тепер знайшлося місце на ньому й для шибениці, що до неї й зігнали одного недільного ранку людей озброєні автоматами енкаведешники. Зігнали та й оточили таким щільним кордоном, що й миша не вислизне. В отому натовпі опинився і я.
Люди з таким острахом поглядали на шибеницю, наче не кого іншого, а саме його чи її мали вішати. Люди німо мовчали, боячись впасти в око оцим хвацьким воякам, які наставляли на них автомати.
Аж ось у коло, прямо до шибениці, під'їхали дві машини. Одна — легковушка, з якої одразу ж і вилізло кілька офіцерів, але не на них — на вантажівку дивився завмерлий натовп. Там на відкритій платформі під вартою автоматників стояли двоє чоловіків в цивільному. В обох зв'язані завдані за спину руки, в обох білі спиті обличчя, наче сажею обведені очі. Розбухлі, як сині балабухи, до крові потріскані губи. Один — наче підліток, другий — як дуб. Могутню статуру його не змогли, мабуть, зламати жодні тортури. Вантажівка під'їхала задом прямо під шибеницю, і дві петлі загойдалися прямо над головами отих чоловіків.
Наперед офіцерів виступив офіцер-черевань з погонами майора ("тлустий",— сказали б місцеві). Дістав з планшета листок паперу, став читати вирок.
А люди його майже не слухали: дивилися на засуджених. Я теж жадібно вдивлявся у них, намагаючись уявити, що вони зараз відчувають. Що відчуває засуджена до страти, з петлею над головою людина.
Майор дочитав вирок, махнув у бік вантажівки рукою. Автоматники, мов боячись, що заодно і їх можуть повісити, зіскочили на землю, а замість них видерся до засуджених старшина. Ситий, мордатий, у хвацько збитому набакир картузові. Накинув звично петлі на шиї, ще й посмикав, перевіряючи, чи добре тримаються, весело закричав до шофера:
— Па-а-шол!
Загурчав мотор, машина сіпнулася, платформа вислизнула з-під засуджених. Отой схожий на підлітка кленовим листком загойдався в повітрі, а другий одразу ж і впав на землю: обірвався, не витримавши його ваги, мотуз. Ще перед тим як упасти з машини, він глухо вигукнув:
— Сла...— та горло йому одразу ж здушила петля.
— Што ж ви стоітє? Поднять! — закричав до солдатів майор.
Поки його підводили (у нього підгиналися мов поперебивані ноги), старшина, видершись на шибеницю, прилаштовував нову петлю.
І ось він, уже підтримуваний двома солдатами, знову стоїть на платформі, і старшина припасовує йому на горло петлю.
— Пашол!
І ще, тепер уже вдруге, обірвалась петля.
— Та Господи! — не витримала якась жінка.— Та що ж ви робите, люди! Та його ж уже сам Бог милує!
Та енкаведешникам було не до Бога. Підскочили, підхопили під пахви, знову стали висаджувати на машину. Обірвана петля теліпалась на шиї страхітливою краваткою...
Вертався з базару, а у вухах моїх все лунало "Сла..." повішеного за третім разом — отого чоловіка, мельниківця. Бандита. Який пішов на смерть із обірваним вигуком "Слава Україні!".
Іще (я боявся сам собі признаватися в цьому) в мені ворушилося співчуття, перемішане з повагою до чоловіка, страченого енкаведистами. Як він гордо стояв! Як, несхильний, помер! Ні, не міг отак померти бандит та грабіжник, образ якого не сходив зі сторінок наших газет! Тут щось не те. Щось не те.