– А я й не знав про цю дружбу, – сказав директор, і тільки млява приязна усмішка пом'якшила суворість цих слів.
Дім
Попервах не пов'язуючи з тим якихсь певних намірів, К. при багатьох різних нагодах спробував дізнатися, де міститься та установа, звідки надійшли перші вказівки почати його справу. Він дізнався про це без труднощів, бо й Тітореллі, і Вольфарт на перше його запитання назвали точний номер будинку. Згодом Тітореллі з усмішкою додав, що для всяких таємниць, які йому не можна обговорювати, йому заздалегідь указують, що казати про них, а саме ця установа не має анінайменшої ваги, він сповістив тільки те, що йому доручено, і якщо існує якийсь вищий орган служби звинувачень, він, хай там як, клієнтам недоступний. Якщо хто хоче дізнатися що-небудь про службу звинувачень, – звичайно, завжди є багато бажань, але не завжди мудро висловлювати їх, – тоді все-таки треба звернутись до названої підпорядкованої установи, проте таким способом однаково не можна потрапити до самої служби звинувачень, зате зникне бажання її шукати.
К. уже знав натуру художника, отже, в його словах не було суперечності, і тому К. далі вже не розпитував, а тільки запам'ятав почуте. В нього знову виникло враження, як, до речі, вже не раз останнім часом, що Тітореллі може завдавати йому не менших мук, ніж адвокат. Різниця полягала тільки в тому, що К. не був остаточно відданий на поталу Тітореллі і міг коли завгодно, незважаючи на жодні обставини, відмовитись від нього, до того ж Тітореллі був дуже товариський, ба навіть балакучий, дарма що давніше куди балакучіший, ніж тепер, і, нарешті, К. сам мав змогу мучити Тітореллі.
Саме до такої тактики К. вдався цього разу, часто згадував про той дім, і то таким тоном, немов Тітореллі щось замовчує, немов сам К. налагодив зв'язки з тією службою, проте вони ще не досить зміцніли, щоб без ризику розповідати про них, а коли Тітореллі намагався змусити К. дати якусь докладну інформацію, той раптом ухилявся від розмови і довго не згадував порушеної теми. К. тішився такими дрібними успіхами, тоді йому здавалося, ніби він уже набагато краще розуміє людей, що в'ються навколо правосуддя, тепер він уже може гратися з ними, він майже втерся до їхнього кола, бодай цієї миті краще в усьому розбирається, ніж вони, хоч перший щабель правосуддя, на якому вони стоять, певною мірою дає їм переваги. А що, коли він остаточно втратить своє становище серед них? Адже в цьому полягає ще одна можливість рятунку: він повинен затертись до гурту цих людей, і якщо внаслідок свого підпорядкованого становища або з інших причин вони не спроможні допомогти йому в судовому процесі, то все ж можуть прийняти до свого кола й заховати; вони, якщо він добре обміркує свій план і потай запровадить його, можуть бути навіть не від того, щоб служити йому, надто Тітореллі, що вже й тепер – його добрий приятель і благодійник.
Такими й подібними до них сподіваннями К. живився, правда, не щодня, загалом він іще зберігав ясність розуму й пильність, боявся недобачити якихось труднощів або проминути їх, проте іноді – здебільшого в стані цілковитого виснаження ввечері після роботи – його охоплювала тривога з приводу найнезначніших, а проте неоднозначних денних подій. Звичайно К. лягав тоді на канапу в своєму кабінеті – він уже не міг вийти з кабінету, не спочивши години на канапі, – і подумки перебирав усі свої спостереження. К. не обмежувався тільки людьми, пов'язаними з правосуддям, у напівдрімоті вони змішувались усі, він тоді забував про велику роботу правосуддя, йому ввижалося, ніби він єдиний звинувачений, а решта людей метушаться як службовці та юристи в коридорах будинку правосуддя, навіть найтупіші опустили підборіддя на груди, понадимали губи, повтуплювались очима в простір і міркували, усвідомлюючи весь тягар відповідальності. К. завжди натрапляв на купку людей, що тримались одним гуртом, то були пожильці фрау Ґрубах, вони стояли голова до голови, пороззявлявши роти, неначе хор оскаржувачів. Серед них було й чимало незнайомих, бо К. уже давно й нітрохи не цікавився справами пансіону. Через тих незнайомих К. бентежився, не наважуючись підійти ближче до групи, але іноді йому таки доводилось підходити, коли він шукав там панну Бюрстнер. Скажімо, він швиденько проходив повз групу і зненацька його спиняли своїм блиском чиїсь цілковито чужі очі. Панни Бюрстнер він тоді не знаходив, але коли, щоб уникнути помилки, дивився ще раз, бачив її якраз посередині групи, панна обіймала двох чоловіків, які стояли обабіч неї. Така картина майже не справляла на К. жодного враження, надто тому, що була йому не нова, зберігшись як незнищенний спогад про фотографію на пляжі, яку він колись бачив у кімнаті панни Бюрстнер. Ця картина завжди проганяла К. від групи, і навіть якщо він потім іще не раз повертався до неї, то пробігав квапливим кроком уздовж і впоперек увесь будинок правосуддя. Він дуже добре орієнтувався там в усіх приміщеннях, забуті коридори, що їх він ніколи не бачив, видавалися наче рідні, К. почувавсь як удома. Окремі подробиці з прикрою виразністю вкарбувалися йому в пам'ять, наприклад, у вестибюлі гуляв один іноземець, вбраний, наче тореадор, стан – мов вирізьблений, його коротенький, тісно прилеглий до тіла одяг складався з жовтуватих мережив, плетених грубою ниткою, і К., ні на мить не припиняючи прогулянки, невпинно чудувався цьому чоловікові. К., згорбившись, проминав його і вирячував з дива очі. Він знав усі візерунки мережив, кожну бездоганну облямівку, кожен помах одягу і таки не міг надивитись на них удосталь. Чи, радше, давно вже надивився, або, як бути точним, ніколи не мав навіть наміру дивитись, але та одяганка несамохіть вбирала його очі. "Які там маскаради за кордоном!" – думав К. і ще ширше вибалушував очі. Потім він ішов за тим чоловіком, аж поки перевертавсь на канапі й притискався обличчям до шкіри.
Звідси закреслене
К. лежав отак дуже довго і тільки тоді відпочивав по-справжньому. Щоправда, він міркував і тепер, але в пітьмі, йому вже ніхто не заважав. Найбільше він любив думати про Тітореллі. Тітореллі сидить на стільці, а К. став перед ним навколішки, гладить йому руку і якомога облещує його. Тітореллі знає, чого хоче К., але вдає, наче нічого не знає, і тим самим трохи мучить його. Натомість К. знає, що він зрештою доб'ється геть усього, бо Тітореллі легкодумний чоловік, чию прихильність здобути вкрай неважко, в нього нема справжнього почуття обов'язку, і тому незбагненно, як могло правосуддя зв'язатись із таким чоловіком. К. відчуває: якщо десь і можна пробитись, то тільки тут. Його не бентежить безсоромний сміх Тітореллі, коли той, задираючи голову, регоче чогось до стін, він наполягає на своєму проханні, і його руки вже піднімаються, пестячи Тітореллі обличчя. К. не дуже й старається, його рухи радше недбалі, він певен свого успіху і лише задля втіхи виявляє таку неквапливість. От як, виходить, просто перехитрувати правосуддя! Немов корячись природному законові, Тітореллі нарешті нахиляється до нього і повільно приязно заплющує очі, показуючи, що вже ладен виконати прохання, бере руку К. і міцно тисне її. К. підводиться, настрій, звичайна річ, у нього майже святковий, але Тітореллі тепер уже не до свят, він обіймає К. і пускається бігти з ним. Ось вони в будинку правосуддя, біжать сходами, проте не лиш угору, а й угору та вниз, і то без жодних зусиль, легенькі, немов човник на воді. І саме тоді, коли К. споглядає свої ноги й доходить висновку, що такий чудовий спосіб пересування не міг належати його дотеперішньому приземленому життю, саме тоді над його опущеною головою відбувається перетворення. Світло, що досі лилося ззаду, зненацька струменить і засліплює вже спереду. К. піднімає голову, Тітореллі киває йому і обертає його навколо. К. знову в коридорі будинку правосуддя, але тепер тут усе спокійніше і простіше. Нема жодних примітних подробиць, К. усе охоплює одним поглядом, вивільняється з обіймів Тітореллі і простує своєю дорогою. К. одягнув сьогодні нове довге темне вбрання, приємно важке і тепле. Він знає, що з ним сталося, проте такий щасливий, що навіть не хоче признаватися собі в цьому. В закутку коридору з широким, настіж відчиненим вікном К. бачить на купці свій давніший одяг: чорний жакет, смугасті штани, а зверху розправлену сорочку, рукави стиха погойдував вітер.