Процес

Сторінка 56 з 64

Франц Кафка

– Добре обґрунтовано, – похвалив К., півголосом повторюючи для себе окремі місця зі священикових пояснень. – Добре обґрунтовано, і я теж тепер вірю, що сторожа одурено. Проте від своєї попередньої думки я не відступаю, почасти моя і ваша думки не суперечать одна одній. Я сказав, що чоловік був одурений. Якщо сторож усе бачив ясно, тоді в цьому можна засумніватись, та якщо сторож одурений, його одуреність неминуче передається й чоловікові. В такому разі сторож нікого не дурить, але такий простодушний, що його негайно треба прогнати зі служби. І все-таки слід зазначити, що одуреність, у якій перебуває сторож, йому нітрохи не вадить, натомість чоловікові завдає в тисячу разів більше зла.

– Але тут є й протилежна думка, – обізвався священик. – Дехто стверджує, ніби ця розповідь нікому не дає права судити про сторожа. Як здається і нам самим, він усе-таки слуга правосуддя, отже, належить до правосуддя і через те неприступний людському судові. Крім того, аж ніяк не можна вважати, ніби сторож підпорядкований чоловікові. Бути завдяки своїй службі прив'язаним тільки до брами правосуддя означає незмірно більше, ніж тішитися волею на світі. Коли чоловік уперше підступив до брами, сторож уже стояв там. Отже, саме правосуддя поставило його на службу, і сумніватись у сторожовій гідності означає сумніватись у правосудді.

– З цією думкою я не погоджуюсь, – похитав головою K., – бо як пристати на неї, доведеться вважати за істину те все, що казав сторож. Але ж ти сам докладно обґрунтував, що це неможлива річ.

– Ні, – заперечив священик, – не конче вважати за істину геть усе, слід лише визнати, що воно необхідне.

– Невесела думка, – зітхнув K. – Брехня стає основою світового ладу.

К. сформулював прикінцевий висновок, але ще не дійшов остаточної думки. К. надто знесилився і не спромігся добачити всіх наслідків, пов'язаних із цією розповіддю, крім того, незвичні міркування, до яких вона спонукала його, розважання про речі, що не мають реального буття, годилося б обговорювати десь у гурті судовиків, а не йому самому зі священиком. Простенька розповідь збентежила його, він прагнув відкараскатись від неї, а священик, що тепер виявляв велику чулість, стерпів і мовчки вислухав зауваження К., хоч вони, звичайно, не узгоджувались із його власною думкою.

Якийсь час обидва йшли мовчки, і К. мало не горнувся до священика, навіть не усвідомлюючи, де він. Лампа в його руці давно погасла. Одного разу просто перед ним блиснула срібна статуя святого, вкритого, правда, лише якоюсь подобою срібла, і одразу знову пощезла в пітьмі. Щоб не залежати цілковито від священика, К. запитав його:

– Ми тепер уже десь біля головного входу?

– Ні, – відповів священик, – ми вже далеко відійшли від нього. Ти йдеш далі чи ні?

Хоча К. саме цієї миті про те не думав, він зразу відповів:

– Авжеж, я мушу йти далі. Я прокурист банку, на мене чекають люди, я прийшов сюди тільки на те, щоб показати собор одному нашому іноземному партнерові.

– Що ж, – мовив священик, простягаючи руку К., – тоді йди.

– Але я не можу сам зорієнтуватись у пітьмі, – поскаржився К.

– Іди ліворуч до стіни, – підказав священик, – потім уздовж стіни, не відступаючи від неї, і ти знайдеш вихід. – Священик відійшов лише на кілька кроків, але К. щосили гукнув його:

– Благаю, зачекай!

– Я чекаю, – відказав священик.

– Ти більш нічого не хочеш від мене? – запитав К.

– Ні.

– Раніше ти був такий приязний зі мною, – мовив К., – усе мені пояснював, а тепер покидаєш мене, ніби вже збайдужів до мене.

– Ти мусиш іти далі, – наполягав священик.

– Що ж, дивися тоді сам, – зітхнув К.

– Це ти подивися спершу, хто я, – сказав священик.

– Ти тюремний капелан, – мовив К. і підступив до священика, йому, зрештою, не так уже й треба відразу повертатися до банку, як він уявляв собі, можна й тут залишитися.

– Я належу до правосуддя, – признався священик. – З якої речі мені чогось хотіти від тебе? Правосуддя не хоче від тебе нічого. Воно прийме тебе, коли ти прийдеш, і відпустить, коли ти підеш.

Розділ 10

Кінець Кінець

Увечері напередодні тридцять першого дня народження K. – було близько дев'ятої години, пора, коли на вулицях уже запановує тиша, – до його помешкання зайшли два добродії. Бліді й гладкі, вони були в сюртуках та циліндрах, що їх, здається, і з голови ніколи не знімали. Після невеличких формальностей біля дверей квартири, пов'язаних із тим, що прибульці приходили вперше, вони повторили ті самі формальності, щоправда, в значно більшому обсязі, перед дверима К. А той, хоч йому й не повідомили про їхній прихід, сидів, теж вбраний у чорне, на стільці поблизу дверей і повільно натягав нові, дуже вузькі в пальцях рукавички, увесь його вигляд свідчив, що він чекає гостей. К. одразу підвівся і з цікавістю приглядався до них.

– Отже, вас послали по мене? – запитав К. Чоловіки кивнули головами, кожен немов показав циліндром на свого напарника. К. подумав, що він чекав зовсім іншого візиту. Він підійшов до вікна і ще раз подивився на темну вулицю. Майже всі вікна на протилежному боці вулиці теж були темні, чимало вікон закривали штори. В одному освітленому вікні кількаповерхового будинку гралися за сіткою немовлятка й намагалися, ще невправні, зіпершись на рученята, перелізти зі свого місця. "По мене прислали старих другорядних акторів, – подумав К. і озирнувся, щоб іще раз пересвідчитись у тому. – Намагаються вколошкати мене якнайдешевшим способом". К. раптом обернувся й запитав:

– У якому театрі ви граєте?

– У театрі? – здивувався чоловік, у якого аж сіпнулись вуста, і повернувся до другого за порадою. Той другий поводився мов німий, що бореться зі своїм упертим організмом. "Вони не готові до запитань", – сказав собі К. і пішов надягати капелюха. Уже на порозі добродії хотіли взяти К. попід руки, але він сказав їм:

– Спершу ходімо на вулицю, я не хворий. – Одразу за дверима вони вчепились у нього так, як К. іще ніколи не ходив із жодною людиною. Вони підперли його ззаду плечима, проте рук назад не закрутили, а обплели їх своїми руками, затиснувши внизу долоні К. завченим, дуже вправним і невідпорним рухом. К. ішов поміж ними мов розіпнутий, і вони втрьох утворили таку єдність, що, якби кому заманулось когось убити, попадали б усі троє. То була єдність, яку можуть утворити тільки мертві.