Лише кола по воді...
Я зробив те, що в моєму становищі зробила б кожна порядна людина.
Я стрибнув з бетонного бортика у воду і пірнув. Врешті-решт, ставок був такий великий, а перелякані батьки напевно забаряться.
Вода була зеленкуватою, але досить чистою. Погойдувалися водорості, і темними тінями поряд зі мною пропливали риби. Ставок виявився не дуже глибоким — метри два-три: на дні дитини не було видно. Я на мить випірнув, щоб вдихнути повітря, і встиг розгледіти перелякані обличчя людей, що зібралися навколо ставка. Мокрий костюм тягнув мене на дно, і тут я зрозумів, що цілком втратив колишню спортивну форму і, якщо не попрямую до берега, рятувати доведеться мене.
Я випірнув і побачив, як усміхнений татусько виймає з води своє усміхнене дитинча. Із останніх сил я вибрався з води поближче до кущів і подалі від щасливих батьків. Там на лавці сиділа Маша.
— Що з вами? — запитала вона тихо. — Ви так купалися?
У питанні звучала жалюгідна спроба ушанувати дивні звичаї моєї батьківщини, де люди похилого віку зазвичай пірнають у воду в костюмі і черевиках.
— Так, — сказав я крізь зуби. — У нас такий звичай.
— Такий?! І вам не холодно?
— Що ви, — я постарався посміхнутися. — Дуже тепло.
— Ви куди йдете? — запитала Маша, намагаючись на мене не дивитися.
Я б теж на її місці постарався не дивитися на старого, з якого ллється вода і звисають водорості.
— Я йду пити каву, — сказав я. — В кав'ярню "Африка".
— Але, може, вам краще...
— Спочатку обсохнути?
— Якщо так у вас прийнято.
— Ні, у нас прийнято гуляти в мокрих костюмах, — відповів я. — Але все-таки ми повернемося в готель і постараємося проникнути туди із заднього ходу, тому що наш звичай викликає у вас здивування.
— Ні, що ви! — вигукнула нещиро Маша, але тут-таки повела мене до готелю заднім двором.
Я покірно йшов услід за дівчиною, намагаючись не звертати уваги на перехожих. По дорозі я трохи обсох, а в номері, роздумуючи про відмінність звичаїв, переодягнувся у вечірній урочистий костюм з великим олімпійським гербом, нашитим на верхню кишеню. Я не розраховував розгулювати тут у парадних шатах, але мій багаж був обмежений. Добре, хоч малюк не потонув.
Маша покірно чекала мене в холі, склавши ручки на колінах, немов школярка, що набешкетувала, і тепер очікує розмови з учителем.
— У вас рано вчать дітей плавати? — запитав я, сідаючи поряд.
— Плавати? Так, звичайно.
— Але я ніколи не бачив плавців з Іліги на наших змаганнях.
— Ми нещодавно прилучилися до олімпійського руху, — сказала Маша.
— Але ви ж от брали участь.
Маша почервоніла, що у поєднанні із зеленим волоссям дало цікавий ефект, який міг би загнати в могилу дальтоніка.
— Але я ж легкоатлет, — сказала вона. — За легкоатлетів ми ручалися. А за плавців дуже важко ручатися. Ви мене розумієте?
Я поки не розумів, але про всяк випадок переконливо кивнув.
— Але зрозумійте мене правильно! — вигукнула вона раптом з тремтінням у голосі.
— Я вперше була на таких великих відбіркових змаганнях. Цього зі мною більше ніколи не повториться.
Я кивав мов бовдур, сподіваючись, що вона обмовиться.
— А тепер вийшло, що через мою поведінку ілігійцям доведеться відмовитися від участі в галактичних змаганнях. Повірте, тільки я одна винна. Зніміть мене. Покарайте мене. Але не карайте цілу планету. Все тепер залежить від вас.
— Знаєте що, — сказав я задумливо. — Розкажіть мені все до ладу. Одна справа — вивчати документи, інша — вислухати свідчення сторін. Тільки нічого не приховуйте.
Маша глибоко зітхнула, немов збиралася пірнути у воду, чим нагадала мені мій власний необачний вчинок.
— Отож, після того, як я стала чемпіонкою Іліги з бігу на двісті метрів, мене вирішили відрядити на відбіркові змагання сектора на Елеїду. Зі мною був ще один хлопець — стрибун. У нього все обійшлося. Ну ось, узяла я старт. Ледь-ледь засиділася. Тільки трошечки. Знаєте, як це буває? Ви ніколи самі не бігали?
— Я стрибав у висоту, — сказав я. — На два п'ятдесят чотири.
— Ох як високо! — щиро здивувалася Маша, чим вельми мене до себе заприязнила.
— Але ви все одно знаєте, як буває, коли затримаєшся на старті. Біжиш і себе проклинаєш. Адже два перші забіги я виграла. Ось і бігла, проклинаючи себе, і дуже мені було соромно, що на мене сподівалися, а я так підводжу. Ми з іншою дівчиною відірвалися від решти, але у неї запас був метри в два. Півметра я відіграла по-чесному, а потім з собою не зволодала. Я знала лише одне: залишається двадцять метрів, сімнадцять... ось я і флікнула.
Машині очі були повні сліз.
— Що ви зробили?
— Флік-ну-ла.
І тут Маша розревілася, і я погладив її по зеленій голівці і став примовляти: "Ну нічого, нічого..."
— Що тепер буде?.. — бурмотіла Маша. — Я ж не можу їм в очі дивитися.
— Що ж було потім?
— Потім? Потім всі судді збіглися і зажадали пояснень. У мене, самі розумієте, була спокуса сказати, що їм здалося, але я сказала правду. А та, інша команда відразу написала протест. І федерація. Вони цілком мають слушність.
Маша дістала носовичок і висякалася. Чомусь всі жінки в Галактиці, коли плачуть, замість того щоб витерти сльози, витирають ніс. З сумочки вивалився на стіл складений вчетверо аркуш паперу.
— Ось, — сказала Маша, — ось цей проклятий протест. Вони навіть не стали слухати моїх пояснень і обіцянок.
Я узяв протест, намагаючись приховати радість, що охопила мене. Розгорнув його, немов хотів ще раз зважити тягар звинувачень. Протест був щасливою зачіпкою. Я дуже далеко зайшов у своєму всезнанні, щоб запитати: що це означає: флікнула?
"...За декілька метрів до фінішу, — мовилося в протесті після докладного опису нікому не потрібних обставин прибуття спортсменів з Іліги і порядку змагань, аж до вказівки швидкості і напряму вітру і числа глядачів на стадіоні, — представниця Іліги, відчувши, що не може наздогнати свою суперницю чесним шляхом, пролетіла декілька метрів повітрям, перетворившись на щось, подібне до птаха і наділене крилами, форму і забарвлення яких встановити не вдалося. Після перетину лінії фінішу спортсменка знов опустилася на землю і пробігла в своєму природному вигляді ще декілька метрів, перш ніж зупинилася..."