Взялися споро, один одного заохочуючи, взаємопідсилюючи, застерігаючи.
— Ей, Русалочко! Чуєш, Русалочко? — гукали вже здоровенному, м’язистому, напівголому чолов’язі, прозваному так через найрозмаїтіше татуювання по всьому тілу, а надто через довгохвосту русалку, випечену в нього на грудях. — Русалочко, чуєш? Ти, брат, не дуже тулись під той виступ!
— А хіба що?
— Хоч борець ти, але там тобі й амба.
— От налякав! А! — задьорно й захекано мовив у відповідь Русалочка. — Буду тоді під землею на три аршини. Правда? Так я ж тепер на триста!
— Правильно, Русалочко! — підтакнув пригорблений із східними рисами чоловічок, сам засміявся, добродушно додав: — А все ж таки стережись, Русалочко!
— Чадить, здається?
— Хіба чадить?
— Авжеж чадить.
— Так наче досі не чадило?..
— Але тепер більше.
— Ото діла, — знову пробубонів у глибині незадоволений голос (є такі своєрідні, завжди незадоволені голоси) і знову лайнувся.
— Ну, це ще єрунда. Хіба це газ? — зухвало й презирливо вклинився жвавий хлоп’яга з поривчастими рухами: — От у нас на "Івані" був газ. Ото газ! То я розумію. На "Івані" у нас так: шурф давно вже закінчили, а повітря нема й нема. То єсть, є повітря, але... ну, зовсім мало, погане. А тут як двине газ. Ото діла були — я розумію! А це хіба газ? Єрунда...
І жвавий хлоп’яга з поривчастими рухами, сповнений зневаги до такої загрози, стягнув із себе брудну, як каглянка, сорочку і почав нею старанно вимахувати в бік правої стіни, де піддалося кріплення.
Чад, що від нього швидко стуманіла б інша незвикла голова, вони дійсно розганяли, знешкоджували, поки компресор піджене повітря, найпростішим способом. І в ямі цій з надтріснутою, тяженною брилою, з непевною підпорою, в небезпечній ямі, вони, такі звичайні й такі незвичайні люди, товклися сміливо й уперто, старалися надолужити втрачене.
— Ви тільки попросіть мене, — між ділом кинув Русалочка, — щоб я часом отут дна не пробив. Мені нічого. Я, так сказать, людина водяна, води не боюся. Але вам усім тоді дійсно амба!
— Якого дна? — басовито спитав незадоволений голос.
— Якого дна? — поспіхом перепитало ще кілька.
— Та ми ж під ставком, чи де? То не важно, що аршин триста. Вода, брат, скрізь. Ти її тільки зачепи...
— Е, Русалочко, оце вже ти ляпнув...
І Русалочку враз взяли на посміх.
Мишко не чув, не слухав далі. Згадка про ставок, як той вихор, нестримно звійнулась, підхопила звертистий розсип інших згадок і, здається, підхопила саму його істоту, заполонила уяву до краю.
Це ж той самий ставок! Дивно, що ген-ген, високо над ним той самий вчорашній ставок. І віддалік осокори. І два вікна.
Ні разу ще сьогодні думка про дівчину не поставала так хвилююче, як тепер, коли стороння людина нагадала про ставок. Але саму дівчину, її обличчя він не міг собі уявити. Тільки — намисто. Чорне намисто на засмаглій, кучерками взятій шиї.
Вона з нього сміялась біля брами. Він образився. Може, це якраз вона сказала: ворона? Але тим-то ще більше хотілося пригадати її постать, її обличчя. 1 хотілося цього зараз же, невідкладно.
Він ще з більшим завзяттям наполягав на санки, хутчій підштовхував, частіше ковзався та впинався своїми великими, кріпкими, зашкарублими черевиками.
От якби вона побачила ці черевики. І взагалі якби побачила його зараз у цьому вбранні. Не впізнала б.
Вчорашня зустріч видалась такою далекою, чудною, що про неї годі було й думати, як про щось надалі можливе.
Чистеньку, зграбну, тямучу дівчину не могла свідомість поєднати з похмурою підземною обставою, з цим брудом, з цим коробом.
Ще бракувало Мишкові життєвого досвіду, що допомагає правдиво зважувати людей і речі. Часто ще він надавав перевагу зовнішньому і часто силкувався дорівнювати тим, що зовні здавалися йому за найкращих.
Він згадав слово, що одразу відганяло сумніви, вертало певність. Слово це було вчорашнє останнє її слово:
"Приходьте на матч".
Чорт побери, як хотілося курити!
Звичайно, сьогодні о п’ятій матч не почнеться без нього. Як це добре, що сьогодні матч. І взагалі, як добре, що існують матчі. Треба буде й собі записатися до команди. На матчах збирається народ, і приходять дівчата з чорним намистом.
Він завзято штовхав свій короб, поспішаючи до висипу. На висипі різким рухом перекинув, здійняв хмару чорної порохняви. Хмара ця, як і чорне намисто, що вже двоїлося, рясніло в уяві, ще густіше заслонила собою і без того неясну постать дівчини. Лишалася тільки думка про неї, сама лумка. Але й думка хвилювала.
Як про свято, сонячне свято, думав Мишко про ті хвилини, коли нарешті закурить цигарку, а потім — матч, а потім... справді трудно уявити собі зустріч, розмову.
І раптом він похмурнів.
І вчора після зустрічі і сьогодні часто набігала одна дуже неприємна думка: хоч він, можна сказати, й працює при рудоуправі, але працює шахтарем. Чому ж він учора приховав? Рано чи пізно неправда викриється. А тоді ж як? Де ж тоді очей позичати?
Ну, навіщо, навіщо він допустився брехні?
Просто — бовкнулось отак знічев’я. Здавалося незручним одразу ж запобігати, виправляти. Потім здавалося незручним до цього розмову повертати. А потім було пізно, проминула вже та хвилина. Час минав, і неясність вистигала на брехню.
Сьогодні, коли згадував, брав сором. Дурниця, якої припустився вчора, оберталась на клопітну, невгамовну колючку, що застрягла глибоко й безнастанно ятрила. Що більше думав, то більше ятрила.
У вибої — застав він — працювали не всі. Мусили пересунутись на один бік і не могли як слід приладнатись до роботи. Чергувались. Дехто, відбувши чергу, мимоволі лишався обіч. Це непокоїло. Це смутило, нервувало.
Роздражнення штовхало думку на хиби, розмова найлегше схилялась до критичних закидів. В таких випадках особливо виявляє себе спостережливий зір, пам’ять та насмішкуватість. І в таких випадках, звичайно, неминучі перебільшення.
Говорили з перебільшенням. Говорили докірливо, непокійно.
Хіба на минулому тижні не присів один хід і не завалився косець? Добре, що на той час не було людей. А хто мусить дбати? Передусім —десятник. Ну, що з того, що цієї ночі їхній десятник сам тут крутився? Кріплення ж все одно піддалося. Значить, погано десятник крутився.