— Та це я сьогодні там же, в саду, в книгозбірні взяла.
— А що ж це таке?
— А це у нас в гуртку радили прочитати. Ленін — "Підготовка більшовизму".
Мишка одразу сповнила пошана. Далі не розпитував. Сам він таких книжок не читав, але бачив, що заходить у стосунки з неабиякою дівчиною. Він вирішив пильнувати, щоб не виявити десь своєї відсталості.
Згадавши знову, як находчиво, незневольно поводився в саду той хлопець у сірому вбранні, що йшов з дівчиною, він і собі посміливішав, підбадьорився. Він уникав розмов про маловідомі чи й зовсім невідомі йому речі, перевів хутчій розмову на надійніший ґрунт — на картину, яку вони обоє допіру бачили.
Говорилося проте нелегко, уривчасто, з довгими паузами, — полохливість очей і настороженість рухів.
В розмові обоє намагалися бути стриманими, розсудливими. Тому й розмова, як і вся поведінка, мала в собі дещо примушене, набирала характеру відмінного, незвиклого.
Шосе завертало в улоговину, до ставка, куди крилом сягало видовжене селище.
Туди спускалась дівчина. Спускався охоче за нею й він.
Говорили: зір багато і ніч взагалі гарна. А ще: із ставка, мовляв, тягне прохолодою... приємною прохолодою... справді приємною прохолодою. А потім: що он у тому будинку за осокорами, де світяться два скрайні вікна, живе подруга, з якою були вони сьогодні в саду. Еге ж, та сама. Чи давно товаришують? Давненько вже. Що? Бо пішла додому. Чому? Ой, видко, подруга впала йому в око. Ні! Це — так. Між іншим. Додому пішла, бо стомлена, а завтра вранці треба на роботу.
Трохи зніяковів. Не знав, як зрозуміти цей натяк на подругу — маленький закид чи безсторонній жарт? І, щоб покласти сумнівам край, щоб підкреслити свою увагу лише до неї, він тут же швидко спитав:
— А ви теж служите?
— Да.
— Десь, мабуть, у конторі?
— Да, — коротко, тихо відповіла дівчина і собі спитала:
— Ви теж?
— Да... в рудоуправі.
Сказалося це раптово, несподівано. Одразу ж виникло неприємне, самодокірливе відчуття: ну навіщо така неясність? Навіщо це "в рудоуправі"? Треба сказати просто, що в шахті.
Але він не міг. Уже не міг. Іншим разом, тільки не зараз.
Дівчина зупинилась. Вона жила тут же, за осокорами, недалечко від подруги.
Він похапливо стиснув простягнуту руку. Вона посміхнулась востаннє. І по кількох кроках із сутіні долетів її голос:
— Приходьте завтра на матч!
— Га? — перепитав Мишко, хоч добре чув цей заклик.
— На матч, кажу, завтра приходьте.
— А! Прийду, прийду. Неодмінно!
Якийсь час він стояв розгублений, здивований, вражений усім, що трапилось за цей вечір, і вдячний за все, чим обдарував його вечір, — стояв і дивився в бік осокорів, де зникла дівчина.
III
Вибої потроху газували. Курити було суворо заборонено. А курити вже хотілося.
Мишкові добре був знайомий цей тягучий смокіт у грудях, у горлі, у всьому тілі, який щоразу починав нападати на нього десь так по годині перебування під землею. Ніяк не заспокоїти це настирливе цкління.
Чи не занадто він звикає до цигаркового диму? Треба покинути курити. Він часто так вирішував, найрозмаїтішими доказами переконуючи себе. Але, вийшовши на-гора й почувши в оточенні неможливо-знадливий тютюновий дим, знову закурював.
Хотілося курити, і через це хвилинами виникала зайва, не властива Мишкові подражливість.
Він взагалі був тут інший, не подібний до того, що під сонцем, — і виглядом, і настроєм.
Незграбний і важкий був він у своїх зашкарублих, скоцюрблених, неначе залізних черевиках, у своєму зашерхлому робочому вбранні. Старий сукняний капелюх з обвислими крисами, недбайливо тицьнутий з потилиці, переднім крилом сягав аж на чоло й притінював обличчя.
При світлі шахтарки, кволому на-гора і досить відчутному в цій темряві, його запорошене вугіллям і трохи притінене капелюхом обличчя з надзвичайним вилиском білків і разючими, аж сніжними перлинами зубів прибирало химерних рис.
Це був хтось інший. Хоч у своєму робочому взутті й убранні здавався він важким та незграбним, але в той же час здавався він вищим, огряднішим, поважнішим — людиною, що їй властива сила й упевненість у роботі, яку вона виконує. Хоч обличчя його було запорошене й неподобне, проте крізь цю заслону виступала зосередженість, серйозність, що завжди супроводять працю.
Справжня праця має в собі якусь невловиму особливість, що нею обдаровує кожного, хто став до праці, — самопоглиблення, самоусвідомлення, самоповаги. Праця має в собі тиху, безпретенціозну, але могутню мудрість, що мимоволі кладе відбиток на всякого, хто залучився до процесу праці. Байдуже, чи то молодий, чи старший віком. Старший тільки поглибить набуті вже зморшки — борозни думок і серця. Молодий в молодечій напрузі почне їх раз у раз набувати.
Душно було в цих глибоких, спадистих та закрутистих норах. Мишко напівроздягся — голий до пояса. Шлях од вибою до висипу, що ним він тягав навантажений дощатий короб, мав кілька зломів та видолків. А головне — один прикрий горб, похилість якого западала саме в бік вибою. Доводилось братись на нього не порожняком, як це волів би Мишко, а витягувати той же кількапудовий вантаж. Шлях цей густо всівало перетовчене, дрібнозерне вугілля і просто вугільний пісок. Завороти й видолки слизькі.
Це полегшувало "санчатам" рух, але ускладняло рух самого саночника. Ноги його несамохіть ковзались, чепірились. Він вгрузав у зернясту вугляну піщугу, падав навколішки. Він підхоплював короб іззаду і, наполягаючи всім своїм тілом, як це роблять з навантаженою підводою, що ледве повзе на високому закруті, виштовхував тягар вище. Тоді кидав собі на плечі й через груди шлею, що була примоцьована до короба, впрягався, як той кінь, і збирав, купчив у єдиному рухові всю силу.
М’язи, навіть при слабкому світлі шахтарки, виступали опукло, вигорблювались різко, — цупкі, напоєні соками степів, молоді м’язи. Криласті брови збігалися близько на переніссі, уста затискалися, все обличчя набирало різкішого, суворого, аж сердитого виразу. Це був не той, не той Мишко. Він поволі тягнув, далі й далі тягнув чорний дощатий короб з чорним лискучим вантажем. А пощербленими стінами, перехоплюючись на взяту підпорами стелю або ламаючись на вкритій вугільною жорствою долівці, невідступно й тремтливо посувалась за ним чудернацька тінь.