Це промовляли очі бабусі.
Це повторював сам до себе дідусь.
Це відчував і Дуглас.
Прощавай, літо!
Ці слова ворушилися на дідусевих устах — він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов'яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі.
– Що? – перепитав Дуглас. Але вже й сам почув.
– Прощавай, літо! – Дідусь сперся на балюстраду веранди, приплющив одне око, а другим повів по небокраю. – Знаєш, Дуг, що це таке? Це квітка, що росте край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої погоди. Щось там геть розладналось у Часі. Не знати навіщо повернулося літо. Чи воно забуло щось? І якось сумно стає на душі. А' потім знову весело. Прощавай, літо!
Висхла папороть під верандою впала на курну землю.
Дуглас підійшов і став поруч із дідусем: може, той поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю бачити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до очей, щастям минулих днів. Та довелось удовольнитися духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеколону "Тигр". У грудях хлопця немов крутилася дзига – то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот, то навертала на очі теплу солону вологу.
– Піду з'їм пампушку та ляжу посплю, – сказав він.
– Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі — напакувати живота й лягти спати. [536]
Велика тепла рука важко лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору.
Дорога до пампушок була вимощена радістю.
Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м'яко вчепився в нього.
О пів на четверту пополудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь.
Потім, уже вві сні, він стріпнувся.
Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани.
Дуглас підвів голову, прислухався.
Музика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння.
Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів. Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка сполоханих дроздів.
– Процесія! – прошепотів Дуглас. – Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чого ж?..
I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім.
Увесь тремтячи, Дуглас чекав.
Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком.
Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу.
Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно.
І побачив усе знайомі обличчя.
Він закліпав очима. [537]
На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт – вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і... ану, постривай!..
Дуглас прислухався.
У нижніх кімнатах стояла глибока тиша.
Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски.
Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище.
Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою.
Тільки-но Дуглас з'явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти.
Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися.
– Слухайте, – спитав нарешті Дуглас, – що воно за день сьогодні?
– Що за день? – перепитала бабуся. – Твій день, Дугласе.
– Мій?
– Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день, Дугласе, твій! — Це вже говорив мер, він виголошував промову.
– Але ж...
– Дуг, – і дідусь показав на величезний кошик, – отут для тебе суничний пиріг.
– І суничний торт, – докинула бабуся. – І суничне морозиво!
Усі завсміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому [638] здавалося, ніби він сам – величезний торт Із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане.
– А коли потемніє, буде фейєрверк, – озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. – І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав.
– Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш?
– Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг.
"Хлопцям квітів не приносять, – подумав Дуглас, – навіть до лікарні".
Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав:
– Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає.
– Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?
– Я б назвав це мандрівкою. – Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом'яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців.— Ось послухай!
Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава.