Одначе думка збудувати й оснастити "Дельфін" належала не йому, а його племінникові Джеймсу Плейферові, вродливому тридцятирічному молодикові й найвідважнішому шкіперові в усьому торговельному флоті Об'єднаного королівства.
Якось, коли обидва сиділи в кафе "Тонтіна" під аркадами міської ратуші, Джеймс Плейфер, з люттю перечитавши [43] американські газети, виклав дядькові свій сміливий і авантюрний задум.
— Дядьку Вінсенте,— сказав він навпростець,— є змога нажити два мільйони за один місяць.
— А що при цьому ми ризикуємо втратити? — спитав дядько.
— Корабель з його вантажем.
— І більш нічого?
— Ну, ще ризикуємо шкурою матросів та капітана. Але це не береться до уваги.
— Подивимось — побачимо,— сказав дядько Вінсент, що полюбляв цей трохи незвичний вираз.
— Чого там дивитись — усе й так ясно,— заперечив Джеймс Плейфер.— Ви читали "Трібюн", "Нью-Йорк Геральд", "Таймс", "Інквайрер де Річмонд", "Амерікен-Рев'ю"?
— Десятки разів, племіннику.
— Ви згодні зі мною, що війна у Сполучених Штатах ще довго триватиме?
— Дуже довго.
— Вам відомо, наскільки ця війна зашкодила інтересам Англії й зокрема інтересам Глазго?
— А надто інтересам фірми "Плейфер і К°",— відповів дядько Вінсент.
— Авжеж, вашим інтересам насамперед,— погодився молодий капітан.
— Я мучуся цим щодня, Джеймсе, і не можу без страху думати про те, яких страхітливих збитків може завдати нам ця війна. Звичайно, наша фірма міцна, племіннику, і вона вистоїть, але ми маємо справу з компаньйонами, які можуть і збанкрутувати. Послав би я до чортів усіх тих американців, байдуже, хто вони — рабовласники чи борці проти рабства!
Хоча з погляду благородних засад гуманізму, яким завжди слід віддавати перевагу над особистими інтересами, Вінсент Плейфер не мав права так говорити, у нього були цілковиті підстави розглядати події лише під кутом зору своєї комерційної вигоди. На товарній біржі Глазго бракувало найважливішого продукту американського експорту. "Бавовняний голод" — якщо вжити яскравий англійський вислів — ставав із кожним днем загрозливішим. Тисячі робітників залишились без діла і жили з милостині. У Глазго було двадцять п'ять тисяч механічних ткацьких верстатів, які перед громадянською війною в Сполучених Штатах виробляли шістсот двадцять п'ять тисяч метрів бавовняної нитки в день, тобто п'ятдесят мільйонів фунтів [44] на рік. Ці цифри дають уявлення про те, як порушилася промислова діяльність міста, коли виникла гостра нестача текстильної сировини. Банкрутства відбувалися чи не щогодини. Всі фабрики закривали виробництво — цілком або почасти. Робітники помирали з голоду.
Саме видовище цього грандіозного лиха і навіяло Джеймсові Плейферу його сміливий задум.
"Я поїду по бавовну,— сказав він собі,— й привезу її, чого б це мені не коштувало".
Та оскільки він був "купцем" — і не меншою мірою, ніж дядько Вінсент! — то вирішив здійснити свій план у вигляді комерційної оборудки: обміняти товар на товар.
— Ось такий у мене задум, дядьку Вінсенте,— сказав він.
— Подивимось — побачимо, Джеймсе.
— Здійснити його вельми просто. Ми збудуємо корабель великої тоннажності і якомога швидкохідніший.
— Як буде треба, то чого ж — збудуємо.
— Ми навантажимо його зброєю, провіантом та амуніцією.
— Такий товар можна знайти.
— Я візьму на себе командування цим пароплавом. Якщо я зможу випередити в морі будь-який корабель військового флоту Північних штатів, я прорву блокаду одного з південноамериканських портів.
— І ти дорого продаси свій вантаж конфедератам, яким дуже потрібен такий товар,— підхопив дядько.
— А повернуся сюди з вантажем бавовни.
— Яку тобі віддадуть за безцінь...
— Достоту так, дядьку Вінсенте. Отже, ви згодні?
— Згоден. А ти певен, що прорвешся?
— Прорвуся, якщо в мене буде добрий корабель.
— Такий корабель ми тобі збудуємо. А де ти набереш команду?
— О, людей я знайду! Багато мені не треба. Аби корабель міг добре маневрувати, ото й усе. Я не збираюся воювати з флотом Північних штатів, моя мета — не підпускати їхні кораблі близько.
— Ти їх не підпустиш,— твердо пообіцяв дядько Вінсент.— А зараз скажи мені, Джеймсе, в якому місці Американського узбережжя ти хочеш причалити?
— На сьогодні, дядьку, кілька кораблів уже прорвалися крізь блокаду до Нового Орлеана, Уїлмінгтона й Саванни. Я візьму курс прямо на Чарлстон. Жоден англійський корабель ще не зміг пройти крізь ті фарватери, крім "Бермуди". Я піду за її прикладом і якщо моє судно матиме малу [45] осадку, я проведу його там, де кораблі флоту Північних штатів не зможуть мене переслідувати.
— Вся суть у тім,— сказав дядько Вінсент,— що Чарлстон завалений бавовною. її там спалюють — аби спекатись.
— Так,— відповів Джеймс.— До того ж місто обложене майже з усіх боків. Борегарові бракує боєприпасів. Він заплатить за мій товар будь-яку ціну.
— Гаразд, племіннику. І коли ти хотів би вирушити?
— Десь через півроку. Мені потрібні довгі зимові ночі, щоб легше було ховатися.
— Будуть тобі довгі ночі.
— Отже, домовилися, дядьку?
— Домовилися.
— І нікому анічичирк?
— Авжеж, нікому!
Через п'ять місяці після цієї розмови і зійшов на воду із стапелів Келвін-доку пароплав "Дельфін". Тепер вам зрозуміло, чому ніхто до пуття не знав, з якою метою його збудовано.
II ПЕРЕД ВІДПЛИТТЯМ
Оснащення "Дельфіна" не забрало багато часу — власне, він був уже оснащений, лишалося тільки доробити дещо. На ньому поставили три щогли — хоча потреби в них по суті не було. Корабель мав відриватися од крейсерів військового флоту Північних штатів завдяки своїй потужній паровій машині, а не розраховуючи на силу вітру. Та й розраховувати на машину було надійніше, ніж на вітер.
Наприкінці вересня "Дельфін" ввійшов у затоку, куди впадав Клайд, і там відбулися його випробування. Важко сказати, хто був більше задоволений своїм кораблем — його конструктор чи капітан. Новий пароплав мав справді чудовий хід, і лаг* показував сімнадцять миль* на годину — такої швидкості досі не розвивав жодний з англійських, французьких чи американських кораблів. Безперечно, що "Дельфін" виграв би перегони у змаганні з найшвидко-хіднішими тогочасними суднами.