— Земля йому пухом! — випив і хекнув Марко Субота.— Така спека, що замість води випив... І чого ото помер? Здоровий, болячок не знав. Живи та головуй, чоловіче, так ні, раз — і не стало, що то за життя таке?
— Таке життя, що не вгадаєш, твоя правда.
"Чого він прийшов осюди? Уже п’яний, мов чіп, а знайшов дорогу саме осюди. Аби пом’янути зі мною голову колгоспу, що негадано переставився? Та не може такого бути, бо за Хрущем чулість не водилась і не водиться, та й не пом’янеш кожного, хто на той світ пішов. Не інакше, як замишляє щось. От тільки що саме? А може, знає, що я знаю? Знає, що я підслухав оту балачку? Та й бачив мене біля Лукії тоді, на весіллі, начебто я підбив її на той мікрофон і пісню, аби Калістрата накрила мокрим рядном. Тепер, кажуть, Калістрат не відкрутиться, хоч і груди в колодочках. Ой, не треба мені пити, бо для того й приніс, щоб упоїти".
— Ти справді плачеш? — здивувався Марко Субота.
— Самі течуть сльози.
"Прикидається, бо хитрий, наче лис. Щоб у такого каїна текли сльози від жалю? Та ще не здохла така звірина в лісі, щоб у нього побігли сльози".
— Ну, Марку, випий іще за нашого голову колгоспу... Ось шматок сала та хліб, добре закуси, аби памороки не запаморочилися... Бери, бери, бо немає так багато славних людей, аби часто мерли... Чого вовком дивишся?
— Вовком? — злякався Марко Субота.— Я не дивлюся вовком!
— Якісь у тебе очі негарні... Як у злодія, чи що. Може, вкрав щось? Е-е, чоловіче, як не вмієш красти — не кради, бо пропадеш.
"Таки здогадався, таки напевне знає, що я його в кулаці тримаю! І тримаю у кулаці, і тримаю отаку заразу, де вона тільки взялася на мою голову! Ох і ворог... Усього мого життя ворог... Варто стиснути міцніше кулака — й тебе немає. Але ж чому я не стискаю кулака, чому?"
Зовсім не бажаючи, Марко Субота знову перехилив склянку горілки.
— Земля йому пухом.
Македон важкими полив’яними очима дивився незмигливо.
"Такий живцем у могилу закопає. Таки прийшов по мою
душу, не інакше. І чого я п’ю з оцим карателем та вбивцею? Не знаю, а п’ю, бо він приніс і змушує. П’ю, аби задобрити його. А коли не вип’ю?>
— Спека та горе... Горе та спека,— пробубонів Македон Хрущ.— Не знаєш, куди й сховатися самому від себе. Давай іще вип’ємо, аби полегшало, аби відпустило.
— Не хочу.
—■ Не хочеш? — наколющився бровами Хрущ, а плечима погорбатів і ствердів.— Чому не хочеш? Ось пий — і кришка. Бери хліб, сало. Не хочеш? Ти цигарку бери, закури по-людськи, раз у таку спеку сало не вб’єш у душу.
Марко Субота нахильці випив, далі вхопився за цигарки та сірники, які простягнув Македон. Пальці тремтіли, не слухалися, він шарпнув один сірник — не спалахнув, другий сірник—не спалахнув. Недопалені сірники він кидав собі за спину, в суху траву. Мабуть, відсиріли, але чому їм сиріти в жнива? Десь за шостим чи за сьомим разом сірник таки спалахнув, Марко запалив цигарку, жадібно затягнувся, поглядаючи зацькованими очима на Македона Хруща.
Той, відвернувшись від Суботи, також тернув кілька сірників і крадькома та похапцем стрільнув ними в висушену спекою траву на болоті.
— Полегшало? — запитав.
Марко Субота чудно стріпнув головою, наче хміль струшував.
•— А зараз зовсім полегшає.— І раптом запитав: — Боїшся мене?
Марко Субота закашлявся і викришив криву, надщерблену усмішку на губах.
— Чого б мав боятися?
— А либонь, боїшся.
І тоді Марко Субота неждано сам для себе:
—— Ти мене бійся!
— Тебе? — нітрохи не здивувався Македон.— А хіба ти такий страшний, що маю боятися?.. Ха, може, й страшний, як подумати, бо кожна людина страшна по-своєму, ось тільки я тебе зовсім не боюся. Це ти розбалакався так, бо випив? Я до тебе з добром, а ти?..
Марко Субота хотів щось відповісти, але, вловивши запах диму, ошелешено оглядався довкола.
У нього за спиною горіла суха трава. Яскраво світило сонце, й тому полум’я було майже не видно, полум’я наче аж тануло в повені сонячного проміння, танцюючи майже невидними язиками в спекотному повітрі.
— Горить,— пробелькотів Марко Субота.
Дивився — й не міг повірити, що таки горить. Схопив на
землі слизьку торбу з рибою, спробував гасити, а як приглянувся пильніше — майже прозорий вогонь розливався все ширше, не погасиш.
— Сонце запалило,— видихнув.
— Яке сонце? Ти запалив,— зле сказав Македон.— Ти сірниками підпалив, а тепер і погаси, поки вогонь у поле не пішов та на село.
— Я не підпалював! — закричав Марко Субота.
— А свідки? Я — свідок, ти підпалив.
— Не підпалював,— уже заверещав Марко.
— Я — свідок, твоїх рук діло. Ну, гаси, чого стовбичиш?
Злостячись, Марко Субота спробував знову підступити до
вогню, але в безвітряну погоду вогонь розливався все ширше, полум'я хлюскотіло в траві, яка шелестіла й потріскувала, вже горів сухий очерет, і тут вогонь був яскравіший, із червоним та золотистими відблисками. І все ж таки якби не дим, то навряд чи можна було б уповні застерегти пожежу.
Полум’я війнуло в обличчя Македонові, і він відступив трохи вбік.
— Я не підпалював! — у розпачі, безсилий та знетямлений, знову закричав Марко Субота.
— А хто ж? — зі зловісним спокоєм заперечив Македон.—. Я — свідок, я скрізь посвідчу, що ти палій.
На Заливанщину полум’я не перекинеться, міркував Македон, розпашілим обличчям відчуваючи подих пожежі. І на поле також не перекинеться, бо не здолає води та болота, яке ще не пересохло. Ліворуч полум’я дойде лише до містка та дороги, там зупиниться, далі не перескочить. А от праворуч полум’я піде вільно, тут йому в березі немає ніяких перешкод, і трава суха, й берег сухий, і верболози сухі, все палахкотить усе нестримніше, все запекліше, й вогонь легко ллється та снується туди ген, де видніє в березі поміж старих страпатих вишень хата-мазанка Лукіїна...
Хвиля щастя хлюпнула йому в груди, ця хвиля зігріла його більше, ніж подих пожежі, від якої мусив відступати задки.
Відступав задки, бо дивився на пожежу, на Лукіїну хату. О, звідти вже ніхто не вибереться. Ніхто й ніколи.
Марко все ще танцював біля вогню, наче збожеволілий привид.
Сила таки повернулася до Лукії, весняною ластівкою впурхнула в груди, і хоч серце не защебетало весняною ластівкою, та ожило.