Станіслав ЛЕМ
ПРОФЕСОР ДОНЬДА
Із спогадів Ійона Тихого
Цю свою розповідь я вирізьблюю на глиняних табличках, сидячи біля входу моєї печери. Мене здавна цікавило, як писали на табличках вавілоняни, хоч я ніколи не гадав, що самому доведеться це спробувати. Можливо, глина у них була краща, а може, клинопис для цього годився більше, хтозна.
Глина у мене розлазиться або кришиться, та краще морочитися з нею, ніж шкрябати уламком вапняку по сланцю, бо я змалку не терплю скреготіння. Тепер я вже ніколи не назву стародавні технології примітивними. Перед своїм відходом професор спостерігав, як я мучусь, викрешуючи вогонь, і, коли я по черзі зламав консервний відкривач, наш останній терпуг, ножик і ножиці, він зауважив, що доцент Томпкінс з Британського музею сорок років тому пробував відколоти з кременю звичайну скребачку, подібну до роблених у кам'яному віці, і звихнув зап'ястя, розбив окуляри, а скребачки так і не відколов. Професор засудив безпідставну глумливу зверхність, з якою ми дивимося на печерних предків. Він мав рацію. Моє нове помешкання — жалюгідна діра, матрац уже зотлів, а з бліндажа, де так добре жилося, нас вигнала стара хвора горила, яку біда принесла з джунглів. Професор твердив, що не вигнала. Що ж, агресивності вона не виявляла, але я волів не ділити з нею і так уже тісного приміщення — найдужче дратували мене її забави з гранатами. Може, я й спромігся б її вигнати: горила боялася червоних консервних бляшанок з раковим супом; цього добра залишилося там досить; однак, боялася замало. До того ж Марамоту, який тепер уже відкрито признається, що вірить у шаманство, заявив, що впізнав у мавпі свого перевтіленого дядька, й умовляв нас, щоб ми їй не суперечили. Я пообіцяв, що не буду; професор же, в'їдливий як завжди, пробурмотів: я, мовляв, поступився не через дядька Марамоту, а через те, що навіть немічна горила залишається горилою.
Ніяк не можу примиритися з утратою того бліндажа. Колись він був частиною прикордонних укріплень між Гурундуваю і Ламблією, а тепер... що ж, прикордонники розбіглися хто куди, а нас вигнала мавпа. Мимохіть прислуховуюсь, бо добром ці забави з протитанковими гранатами не закінчаться, але чую тільки, як завжди, стогін ситих під зав'язку урувоту та ще цього павіана з підбитими очима. Марамоту каже, що це не звичайний собі павіан, але облишу дурниці, бо не доберуся до суті.
Порядна хроніка має бути датованою. Знаю. що кінець світу наступив зразу після пори дощів. Це було кілька тижнів тому, точніше не скажу, бо горила забрала в мене календар, в якому, відколи вичерпався запас кулькових ручок, я занотовував раковим супом найважливіші події.
Професор вважав, що це був кінець не світу, а цивілізації. В цьому я з ним згідний; не можна визначати масштаби такої катастрофи міркою власних невигод. "Не сталося нічого страшного, хлопці", — повторював професор, заохочуючи нас з Марамоту до хорового співу втрьох. Та коли в нього закінчився люльковий тютюн, професор втратив душевний спокій і, спробувавши кокосових волокон, все ж пішов шукати тютюну, хоч повинен був розуміти, чим може скінчитися такий похід. Не знаю, чи побачу його ще колись. Тим більше мушу познайомити нащадків, які колись створять нову цивілізацію, з такою великою людиною. Моя доля складалася так. що я зблизька міг спостерігати найвидатніших осіб нашого часу, а хтозна, чи Доньду не визнають першим з найперших. Та спершу треба пояснити, звідки я взявся у тепер вже нічиїх африканських джунглях.
Мої успіхи на ниві космонавтики принесли мені певну популярність, тож розмаїті організації, інституції та приватні особи зверталися до мене з пропозиціями й запрошеннями, титулуючи мене як не професором, то академіком, а щонайменше доцентом. Було мені незручно, оскільки, не маючи ніяких звань, я не люблю вбиратися в чуже пір'я. Професор Тарантога не раз казав, що громадська думка не може примиритися з відсутністю титулів перед моїм прізвищем, і, без мого відома, звернувся якось до впливових знайомих з високими званнями. Таким чином, одного чудового дня я став генеральним уповноваженим Всесвітньої Продовольчої Організації в Африці — скорочено ВПО. Оте звання разом з посадою радника-експерта я прийняв, вважаючи його чисто символічним, аж раптом виявилося, що в Ламблії, тій республіці, що з палеоліту вмить перестрибнула в моноліт, ВПО збудувала фабрику кокосових консервів, і я, як уповноважений цієї організації, мушу взяти участь в урочистому відкритті. Лиха доля звеліла, щоб інженер Арман де Берр, котрий сприяв мені як представник ЮНЕСКО, загубив пенсне на прийомі у французькому посольстві і. взявши приблудного шакала за лягаву, захотів його погладити. Кажуть, укуси шакалів небезпечні через трупну отруту на зубах. Добряк-француз злегковажив таку небезпеку і через три дні помер.
В кулуарах ламблійського парламенту кружляла чутка, що шакал мав у собі злого духа і що все це була робота одного шамана, кандидатуру якого на посаду міністра релігій та народної освіти нібито відхилив демарш французького посольства. Офіційного спростування цієї чутки посольство не дало, ситуація залишалася непевною, а недосвідчені в дипломатії державні мужі Ламблії, замість потихеньку відправити тіло у Францію, вирішили використати похорон як нагоду блиснути на міжнародному форумі. Генерал Магабуту, міністр оборони, влаштував траурний раут, на якому, як звичайно на рауті, балакалося про все і про ніщо з чаркою в руці. Не пам'ятаю вже, коли і як. але, розмовляючи з директором департаменту європейських справ, полковником Баматагу, я обмовився, що у нас високопоставлених небіжчиків іноді ховають у запаяних трунах. Мені тоді навіть на думку не спало, що я подаю ідею, як вчинити з тілом покійного француза. а ламблійцям видалося цілком природнім застосувати фабричну машинерію для організації похорону на сучасний лад. Оскільки комбінат виробляв тільки літрові бляшанки, покійника відправили літаком французьких авіаліній у ящику, розцяцькованому рекламою консервованих кокосів. Та це були ще дрібниці. Найголовніша біда полягала в тому, що ящик містив дев'яносто шість бляшанок.