ПРО ЗЕЛЕНУ ЯЛИНКУ ТА ЗОЛОТУ МАНДАРИНКУ
Ви вмієте тримати секрети? Я розкажу вам зараз одну таємницю. Тільки ви мене не видайте, добре?
Коли всі діти дитбудинку полягали спати, а дорослі почали прикрашати ялинку, один маленький хлопчик непомітно прослизнув у залу і сховався за рояль. Там він сів на маленький ослінчик для ніг, і його нікому не було видно. А він бачив усе.
Ялинка була, як і належить всім новорічним ялинкам, висока, струнка і дуже гарна. Іграшок приготували багато, їх треба було всі розвішати, а хлопчикові вже захотілося трошки спати. Але ж цікаво почекати до кінця і потім подивитися на вже прикрашену ялинку, йому ще хотілося побачити, як прийде Новий рік, і загадати яке-небудь цікаве бажання. Він ще не знав, яке бажання загадає, але знав: те, що загадується під Новий рік,— обов’язково здійсниться.
От на ялинку, на самий вершечок, вже повісили п’ятикутну зірку, по зелених гілках розсадили білих зайчиків, круглооку сову, довгоносого Буратіно, гарненьку снігуроньку, повісили ліхтарики, грибки, червонобокі яблучка, прапорці усіх країн світу й багато великих і маленьких хлопавок.
У маленьких хлопавках не було нічого — тільки "хлоп", і край, а у великих були паперові вбрання.
"Я зірву собі оту велику, зелену. Там, напевне, вбрання льотчика! — подумав хлопчик. — Хоч би швидше усі розійшлися, я б підійшов ближче і все роздивився".
Він позіхнув і потер пальчиками очі. Але тут саме внесли великий ящик. Мабуть, там були ще іграшки.
— О, це буде найкращий подарунок нашим дітям,— сказав хтось з дорослих. — Обережно розпаковуйте... Цікаво, чи не померзли вони в дорозі?
Хлопчик підвівся навшпиньках і визирнув з-за рояля. Там, напевне, було щось живе, а не іграшки, якщо могло померзнути.
Покришку з ящика зняли, і хлопчик побачив щось золоте.
— Тут є і лист! Дивіться, зверху покладено листа! Прочитайте його, а завтра ми прочитаємо усім дітям!
І вони почали читати лист, а хлопчик і слухав і ні, бо все намагався розібрати, що ж там таке в ящику.
— Ми виймемо трошки і повісимо на нашу ялинку! Дивіться, вони просто золоті на цій зелені.
Тепер хлопчик добре розглянув, що це таке. То були мандаринки, круглі мандаринки, і вони справді здавалися золотими між зелених гілок ялини.
— Які великі! Я ніколи таких не бачив! Мабуть, вони дуже соковиті і солодкі. І як багато!
Хто ж це нам надіслав?!
А дорослі вже скінчили прикрашати ялинку, помилувалися на неї з усіх боків і пішли з зали. Вони виключили велику люстру, а маленьку лампочку над круглим столиком лишили, мабуть, просто забули, і в залі була півтемрява.
"Я так нічого не роздивлюся",— подумав хлопчик, але його побоювання були даремні. Раптом враз на ялинці засвітилася п’ятикутна зірка і всі ліхтарики, і ялинка заблищала, засяяла, запроменилася.
— Як добре! — прошепотів хлопчик і навіть очі заплющив, таке було яскраве світло. А чи він відкрив їх, чи ні, він уже не помітив і сам...
"От тепер я побачу, — зрадів він,— як прийде Новий рік, і чи справді Дід Мороз сам розносить подарунки, і чи оживають уночі іграшки".
Адже всі ви добре знаєте, що іграшки дуже хитрі. При вас вони ані руш — солдатики воюють, коли їх розставляють хлопчики і роблять самі "піф-паф". Ляльки розмовляють, коли за них тоненькими голосочками говорять дівчатка, а Дід Мороз просто собі стоїть під ялинкою і тільки всміхається усім.
Але ж дітям завжди здається — коли їх нема близько, іграшки якось по-своєму живуть, і якщо це здається, то, може, є й насправді? Уявіть собі, тільки про це подумав хлопчик, як усі пташки на ялинці зацвірінчали, застрекотіли, зайчики застрибали. Буратіно почав совати свій довгий ніс у всі хлопавки, і хлопчик навіть злякався, що його ніс розірве ту велику, зелену, яку він намітив для себе. Хлопчик не витримав і підбіг до ялинки. Там усі були захоплені своїми справами, і на нього ніхто не звернув уваги, тільки сова блимнула круглими великими очима, мовляв: а це ще що за велика така іграшка? Хлопчик злякався і зіщулився, але сова блимала очима весь час і повертала їх то праворуч, то ліворуч, і за мить вона вже дивилась не на хлопчика, а на золоту мандаринку, яку повісили на ялинці.
Мандаринка була не іграшкова, а справжня, одна з тих, що приїхали в ящику, і якщо всі зроблені іграшки ожили, то вона, звичайно, мала всі права розмовляти в цю новорічну ніч! Тому вона й усміхалася і крутилася на всі боки. їй це легко було робити, бо вона була, як усі мандаринки, кругленька. І вона казала дуже милим голосом усім щось приємне. Адже всі знають, які мандаринки смачні і солодкі, хіба вони, можуть говорити якісь неприємності?
— Привіт! Привіт! — казала вона. — Коли мене вкладали діти в ящик, вони казали: "Це наш сонячний привіт тим дітям, яким ми посилаємо цей подарунок!"
— Тому-то ви така золота і кругленька, як сонечко! — промовила ялинка, яка, звичайно, почувала себе найголовнішою на цьому святі. Відомо, що без ялинки новорічного свята бути не може, і тому вона трималася з усіма люб’язною господинею.
— Можливо! — засміялася у відповідь золота мандаринка. — Я ніколи не сподівалася, що потраплю на таке бучне свято. Навпаки, я дуже боялася і тремтіла весь час, бо багато людей казали: "Хоч би вони не померзли! Хоч би вони не померзли!"
— Хіба ви здалека? — спитав цікавий до всього довговухий зайчик.
— О, хіба ви не знаєте? Я росла і виховувалася в Грузії.
— Розкажіть, це дуже цікаво... — прошепотіла ялинка. їй було приємно, що на її свято приїхали такі почесні гості.
— Розкажіть,— аж застогнав від цікавості зайчик.
— Розкажіть,— запищала снігуронька і всі ляльки на ялинці, а Буратіно присунув аж до самісінької мандаринки свій довгий ніс, та сова суворо блимнула на нього, і він трохи відсунувся. Хлопчик теж прошепотів:
— Розкажіть...
— Ми схожі на сонце, — почала з почуттям власної гідності, але дуже мило мандаринка, — тому що там, де я зросла, дуже багато сонця і майже не буває зими. Я, наприклад, ніколи не бачила морозів, віхол, заметелиць. Мої старенькі родичі, правда, казали, що інколи, раз на три-чотири роки, холодні люті вітри наганяють їх спересердя до нас.
— А сніг? Невже у вас не буває снігу? — спитав зайчик.