Достовірні джерела повідомляють, що Памфілія перша навчила збирати бавовну з кущів, очищати її гребінцем від бруду, і вже очищену накладати на прядку й висновувати нитку, а з неї ткати; отже, саме вона винайшла застосування бавовни, досі невідомого матеріалу. Цей винахід – лише приклад, який демонструє великий талант Памфілії також в інших справах.
45. Рея Ілія, діва-весталка
Рея Ілія колись поміж італійців славилася своїм знатним походженням. Її родовід бере початок від Сильвіїв, династії царів Албанії та нащадків Енея, визначного вождя троянців. Була вона донькою Нумітора, видатного царя з династії албанських правителів.
Коли Рея була ще маленькою, склалося так, що Амулій, молодший брат Нумітора, засліплений прагненням влади, порушив народний закон і силою позбавив Нумітора влади. Однак жорстоко повестися з Нумітором перешкодило йому почуття братерства: він вдовольнився лише тим, що вислав брата якнайдалі в сільську місцевість і полишив на самоті, усунувши його від справ. Лавза, малого сина Нумітора, жорстоко і підступно прибрав як наслідника престолу, однак зберіг Ілію, яка була ще маленькою дівчинкою. Але щоб у неї не було навіть найменшої надії на заміжжя і на потомство, віддав її до дів-весталок, змусивши сповідувати довічну дівочість.
Коли ж вона доросла до старшого віку, Венера з невідомої причини запалила її почуття: Рея скуштувала чоловічих обіймів, і розплата не забарилася. Завагітнівши, одночасно породила Ромула і Рема, засновників міста Рима. За цей злочин, дарма що жінка була царської крові, давній закон і царський наказ велів закопати її живцем, а дітей кинути напризволяще. Заледве тіло встигли закидали землею, видатні вчинки її синів піднесли ім'я жінки до найвищих вершин слави, а також зробили шанованим для нащадків те, що жорстокий правитель намагався зруйнувати, прикриваючись святим законом.
Подумки уявляючи собі цей випадок, бачу святі одежі та плащі монахинь, якими вони постійно прикривають потаємне кохання, і не можу не сміятися з безумства деяких людей. Адже є й такі, що з жадібності відбирають частину приданого у своєї доньки чи, прикриваючись віруванням, силою віддають своїх маленьких або навіть уже старших донечок до монастирських келій – не знаю, як правильніше сказати: закривають чи засуджують. Говорять, що присвячують дівчину Богові, аби її молитвами покращити свої власні справи та щоб заробити почесне місце після смерті для себе самого.
Наскільки це смішно і глупо! Адже не відають, що жінки на дозвіллі служать Венері та жахливо ненавидять публічних блудниць, прагнучи перебратися зі своєї келії у їхні кімнатки. Споглядаючи мирські вінчання, різні одежі та прикраси, танці та дні святкувань, розуміють, що самі ніколи не матимуть усього цього; тому й гірко плачуть, що входять у це життя незаміжніми. Подумки проклинають свою долю, душі батьків, свій одяг та келії. Ніде інакше не шукають вони втіхи для своїх сердець, як у вимислюванні способу вирватися зі своєї клітки чи хоча б провести туди коханців, прагнучи потай здобути вдоволення, оскільки відкрите подружжя їм заборонили.
Саме такими є (не скажу, що у всіх, однак у більшості) молитви до Бога, що возносяться у висоти – на хвалу тим, хто вкинув дівчат у карцер. Які нещасні батьки, родичі та всі ті, хто вважає, що інші можуть стерпіти те, чого вони, нещасні, не змогли і від чого самі втекли. Дуже часто вони оплакують ганебний перелюб, безчесне народження, покинутих онуків чи умертвлення їх нечуваними способами, принизливе вигнання чи втечу своїх доньок. І врешті слід згадати про збезчещення незайманих дівчат, яких можуть пов'язувати подружжям пожадливі батьки.
Нехай немудрі зважать: якщо вони не хочуть міряти чужі сили своїми, то Богові не слід з примусу присвячувати необізнаних та зовсім юних дівчаток, а навпаки: їх необхідно щонайпильніше замолоду виховувати в батьківському домі, напоюючи чеснотою та порядними звичаями. І лише як зростуть, діятимуть незалежно і керуватимуться розумом, нехай тоді добровільно, а не з примусу приймають на себе ярмо довічної дівочості. Однак я думаю, що таких буде небагато; але краще, нехай буде мало, аніж великою кількістю розпусниць принижувати святість Бога.
46. Гая Кирилла, дружина царя Тарквінія Приска
Гая Кирилла була, як я гадаю, жінкою з римським або етруським корінням, хоча я не знайшов жодної відомості про її походження. Давні джерела засвідчують, що була вона коханою дружиною Тарквінія Приска, римського царя.[88]
Будучи жінкою з надзвичайними розумовими здібностями, дружиною царя, і проживаючи в царському домі, Гая не розтрачувала свій час у бездіяльності. Поринувши у мистецтво вовнопрядіння (а воно було на той час, наскільки мені відомо, поважаним заняттям), здобула таку вправність і майстерність, що слава донесла її ім'я аж до наших днів; не бракувало їй уваги від народу і за життя. Римляни, ще не зіпсовані азійськими розкошами, вважали її дивовижною і чудовою жінкою. Народний декрет постановляв, щоб усіляку нову наречену, яка входила в будинок свого нареченого, насамперед запитували її ім'я; у відповідь кожна мала відповісти – "Гая", наче приймаючи цим печать майбутньої господарності.
Хоча це може видатися незвичним для гордого новітнього духу, але я не сумніваюся, що розумні люди, зважаючи на тогочасну простоту, розглядатимуть це як чудовий і дуже похвальний приклад жінки.
47. Сапфо, дівчина з Лесбосу, поетеса
Сапфо[89] була дівчиною з міста Митілени, що на острові Лесбос; ніяких більше відомостей про її походження не дійшло до нащадків. Але як тільки поглянемо на її мистецтво, то зможемо відновити дещо з того, що відібрала вічність: очевидно, що народили її поважні та славні батьки, адже приземлений дух не може творити поезію – принаймні ніхто з простолюду цього не робив.
Хоча невідомо, коли жила Сапфо, однак її талант був настільки потужний, що у свій квітучий красою вік вона не вдовольнилася однією прозою; спонукувана великим душевним вогнем і незмірною життєдайною силою, наполегливими студіюваннями вона піднялася крутими схилами на вершину Парнасу і там у щасливому пориві поєдналася з Музами, які радо її прийняли. Походжаючи лавровим гаєм, Сапфо дійшла до Аполлонової печери, викупалася в Кастальському джерелі,[90] знайшла плектр[91] Феба. Зустрівши хор святих німф, не вагаючись, торкнулася ним кифари й добула пісню, і була вона такою, що видалася неймовірно складною навіть для найдосвідченіших чоловіків.