Як говорить Лікофрон, останній грецький поет, старець Навплій, що помстився за смерть свого сина Паламеда, спокусою схиливши до розпусти майже всіх грецьких жінок, намовив Пенелопу до обіймів і стосунків з одним із женихів. Але у віршах багатьох поетів славна жіноча чеснота Пенелопи оспівана як чиста непорочність – і я не схильний вірити одному, що стверджує протилежне. Така чеснота варта настільки більшого вихваляння, наскільки рідко трапляється – і що більше на неї зазіхали, то незламніше вона трималася.
41. Лавінія, цариця Лаврента
Лавінія, цариця Лаврента, що веде свій рід від Сатурна Критського, була єдиною донькою царя Латина[79] і його дружини Амати. І оскільки вона була дружиною Енея, мужнього троянського полководця, то більше, аніж будь-яким діянням, насамперед прославилася тим, що стала причиною війни Енея з Турном Рутульським.
Турн, рутульський цар, юнак неабиякої відваги, понад усе прагнув одружитися з Лавінією. Адже попри те, що вона вирізнялася знаменитою красою, була спадкоємницею батьківського царства; Амата, мати Лавінії, була бабусею Турна, що вселяло в нього надію, бо вона всіляко сприяла інтересам свого онука. Але Латин, досвідчений віщун, отримав пророцтво від оракула, що видасть доньку за чужоземного вождя, і тому не підтримував намірів дружини. Тож коли Еней, втікаючи з Трої, прибув до їхнього краю, Латин, спокусившись як славним Енеєвим родом, так і пророцтвом, пообіцяв йому свою дружбу і руку доньки, тільки-но той попросив. Через це і почалася війна між Енеєм і Турном. Після багатьох боїв, у яких загинуло і було скалічено чимало знаних воїнів, троянці врешті взяли гору, Еней справив заручини з Лавінією, Амата скінчила життя у петлі через великий сором.
Деякі джерела говорять, що війна вибухнула вже після одруження; але як би там не було, кажуть, що Лавінія зачала сина від славного принца Енея; однак ще до того, як його народила, Еней відійшов з цього світу біля ріки Нумік. Тоді Лавінія зі страху перед пасинком Асканієм утекла до лісу, де й народила сина по смерті батька і назвала його Юлієм Сильвієм, як говорить дехто. Але Асканій виявився прихильнішим до своєї мачухи, аніж вона думала, і подався до Альби – міста, яке сам і заснував, залишивши Лавінії батьківське царство. А вона, все ще зберігаючи у грудях давню благородність, достойно і чесно живучи, з великою старанністю управляла царством, не давши нічому пропасти, і зберігала його аж доти, доки не передала дорослому Сильвію.
Деякі джерела стверджують, що забрав її з лісу якийсь Меламподій і що Асканій піклувався про Сильвія як про свого рідного брата.
42. Дідона, або Елісса, цариця Карфагена
Дідона, яку раніше називали Еліссою, була і засновницею, і царицею Карфагена.[80] Справедливо вихваляючи цю жінку, дещо присолоджу свою розповідь: сподіваюся, своєю невеликою оповіддю зможу хоча б частково відчистити незаслужені закиди щодо чесноти її вдівства.
Аби докладніше розповісти про її славу, коротко додам: загальновідомо, що фінікійці, які користувалися славою надзвичайно працелюбного народу, прийшли з найвіддаленіших місцевостей Єгипту на узбережжя Сирії, заснувавши там багато чудових міст. З-поміж них виділявся цар Аґенор, славний не те що у свій, але й у наш час; від нього, як розповідають, і бере свій початок Дідонин рід. Бел, її батько, фінікійський цар, як тільки завоював Кіпр, одразу помер, доручивши її, маленьку дівчинку, та Пігмаліона, її старшого брата, фінікійцям. Вони посадили Пігмаліона на трон його батька, а дівчину-красуню Еліссу видали за Ацерба, чи Сихея, чи Сикарба, як говорять інші: він був жерцем у храмі Геркулеса, і його в Тірі шанували першим після царя.
Обоє відчували одне до одного святі почуття. Але Пігмаліон мав ненаситну жадобу до золота – найбільшу, яку будь-коли мав хтось із смертних; Ацерб був дуже багатий і, знаючи жадібність царя, приховував свої статки. Однак не міг приховати чуток про свої багатства; прагнучи наживи і палаючи заздрістю, Пігмаліон підступно вбив необачного Ацерба.
Елісса настільки важко сприйняла цю новину, що ледве не наклала на себе руки; весь час побиваючись у слізних оплакуваннях, часто і даремно закликала свого коханого Ацерба, виливаючи на брата чорні прокляття. Але отримала, як дехто стверджує, видіння уві сні чи, можливо, власним розумом домислила, що їй слід негайно втікати, аби і її часом не погубила братова жадібність. Тож, полишивши жіночу ніжність та скріпивши дух чоловічою хоробрістю (від чого й отримала згодом ім'я Дідона, що фінікійською означає те саме, що "мужність" латинською), схилила на свій бік багатьох принців міста, які з різних причин тримали зло на Пігмаліона. Тоді вона захопила братові кораблі, які вже стояли напоготові для її ж депортації або для чогось іншого, наказала мореплавцям швидко їх приготувати і вночі, захопивши всі чоловікові скарби, про які знала, а також інший дріб'язок, який змогла забрати від брата, потай на них завантажила. Вигадала ще одну хитрість: наповнивши багато міхів піском, наче це і є скарби Ацерба, у всіх на очах завантажила їх на корабель, а вийшовши у відкрите море, на превелике здивування всіх невтаємничених, наказала викинути їх усі в море. Сама ж, плачучи, засвідчила, що разом із потопленням скарбів Ацерба знайде й свою смерть, якої так давно бажає. Однак Елісса співчувала мореплавцям, які були з нею, бо не сумнівалася, що в разі, якщо вони повернуться до Пігмаліона, жорстокий і нещадний правитель усіх на чолі з нею жахливо покарає четвертуванням; вона запропонувала їм втікати разом з нею і запевнила їх, що завжди піклуватиметься і про них, і про їхні потреби.
Нещасні мореплавці, налякані перспективою жахливої смерті, почувши таку пропозицію, все ж легко погодилися на втечу, хоча й з важким серцем покидали рідну землю та батьківських пенатів.[81] Тож, повернувши кермо, під проводом Дідони вони подалися на Кіпр. Там, задля втіхи юнаків і народження потомства, схопили кілька молодих дівчат, що за своїм звичаєм на узбережжі чинили узливання Венері, а також взяли разом із собою Юпітерового жерця з усією родиною: він заздалегідь знав про прибуття Дідони і сповістив про грандіозні наслідки цієї втечі.