Як близько звідси Веймар гомонів!
А тут — навіки мовкли голоси...
Мене проймає невимовний гнів,
Бо й край мій зветься: Букові ліси.
Давно було це: килим з ніжних трав
Ліс буковий, так пам'ятний мені.
Хлопчиськом на поляні я лежав,
Пливли біляві хмари в вишині.
О лютий час, що сон дитячий стер
І кожен спомин взяв у колію!..
Коли я чую слово це тепер —
Не можу юність згадувать свою.
Бо в спомини мої вповза кошмар,
Який виймає серце із грудей:
А чи оте біляве пасмо хмар
Було не димом спалених людей?
(Переклад Петра Рихла)