Ото наша мама! — сказали старші сестри і показали Медунці матір-бджолу.
— І моя? — спитала Медунка.
— Звичайно! — засміялись сестри. Вона наказала нам бути з тобою.
Смішна Медунка! Вона тільки-но народилась —— вилізла з свого воскового ліжечка-кімнатки і ще нічого нічогісінько не знала. Навколо був золотаво-жовтий медовий св:т, і це був перший колір, який вона пізнала.
Одразу вона побачила і сестричок. Вони допомогли їй вилізти, почали її чистити язичками, чепурити та годувати солодким бджолиним хлібом — медівницєю-пергою.
— Як смачно! — сказала Медунка.
— Ах ти, ласунко! — засміялась старша сестра. — Що ж ти скажеш про справжній мед!
— Мабуть, вона буде добре його збирати.
— Як це — збирати мед? — спитала Медунка.
— Ми збираємо квітчаний сік, а мед уже робимо самі! — почула вона.
— Мед робимо ми! — то інші бджоли звідкілясь влітали в їхній золотаво-жовтий світ. На ніжках у кожної були ніби цілі кошики, наповнені чимось пахучим.
Бджіл взагалі було багато, дуже багато, і всі вони гули-розмовляли, нишпорили по воскових вуличках-стільниках, збирались купами. У Медунки аж очі розбіглись. Очей, як у всіх бджіл, у неї теж було багато — кожне очко складалось з багатьох малесеньких. Медунка швидко призвичаїлась до всього. То тільки попервах здалося, що всі бджоли такі схожі між собою, як одна. Вони самі легко могли відрізнити одна одну. А маму, коли б їй сестри і не показали, вона однаково пізнала б одразу. Мама була найбільша і найкрасивіша, тільки дуже заклопотана. Мама ходила по стільниках, заглядала уважно в порожні бджолині ліжка-кімнатки і дбайливо клала туди яєчка. їй ніколи було і вгору глянути! Стільки дітей! Стільки дітей!
— Наша мама найкраща! — сказала впевнено Медунка.
— Це знають усі! — підтвердили і старші сестри.
— Ходімо швидше до мами! Я хочу до мами, —— задзижчала Медунка. Завжди ж малятам хочеться до мами!
Старші бджоли-годувальниці, які ходили за матір’ю-бджолою і підкріпляли її їжею, розступились і пропустили Медунку.
Вона потяглась своїми вусиками до мами і на все життя запам’ятала рідний-рідний мамин запах, і волохате черевце, і прозорі крила, і мамин уважний погляд.
— Ну, а тепер, донечко, біжи з сестричками,— сказала мама,— потім ти ще прийдеш до мене. Будь працьовитою, уважною бджілкою, як твої сестрички, люби їх і свою маму!
— Я дуже люблю тебе! — вирвалось у Медунки. — Я все робитиму, як ти скажеш.
— Ходімо! Ходімо! — загомоніли сестри. — Адже мамі ніколи, і потім треба навести лад у колишній твоїй кімнатці, мама не любить бруду. Ти бачиш, в які чистенькі кладе вона яєчка для нових сестричок?
— Я теж прибиратиму з вами, — попросила Медунка.
Усі бджоли були зайняті. Їм було весело отак гуртом працювати. Чого б це вона одна сиділа, склавши крильця, і дивилась! І хоч у неї було ще мало сил, а ще менше вміння, та, проте, багато охоти. Вона завзято почала разом з сестрами підгризати покришку, з-під якої вилізла, щоб краєчки в кімнатці були рівненькі, гладенькі. Усі шість стінок і підлогу бджілки старанно мили язичками.
— Не втомлюйся, ти ще маленька і слабенька,— сказали старші. — Тобі треба спочивати, ти можеш навіть трошки посидіти у порожній кімнатці поряд. Попереду ще багато роботи!
І вони знову підгодували її медівницею. Та тільки закінчили чистити її кімнатку, як з сусідньої почулась вовтузня.
— О! Ще народилась сестричка! — загули бджоли. Тепер уже і Медунка кинулась допомагати маленькій. Адже сама вона прожила вже майже годину, а це досить-таки багато для бджолиного життя!
То там, то тут вилізали нові бджілки, і роботи було багато, але поки що неважкої. Недарма мама доручила приборку наймолодшим у вулику. Вони тільки чистили, а їх навіть годували старші.
Так минуло кілька днів, і Медунка вже знала, що одні старші сестри, які гляділи спочатку її, тепер годують більшеньких, а потім меншеньких личинок. З меншими більше турбот! Ще старші бджоли будують стільники, інші приймають мед, а найстарші самі вилітають з вулика. Вилітають з вулика! От чого хотілось швидше Медунці!
Сестра Крилатка казала, що це вже бджілка — зовсім доросла, коли їй, нарешті, можна вилітати з вулика у той світ, де все іншого кольору, де живуть не тільки самі бджоли, а безліч інших істот. І хоч у вулику було тепло, затишно, пахло медом і, здавалося, нічого не загрожувало, Медунці хотілося швидше вилетіти у той невідомий, різнобарвний світ.
Але в той світ дозволяли вилітати бджолам, коли вони все вміли робити в своєму вулику.
Медунка була завзята до роботи, вона вже вправно і швидко чистила кімнатки в бджолиних стільниках. Одна з старших сестер мовила:
— Тепер підемо на вулицю меду і медівниці, принесемо їх для майбутніх бджіл. Ти вже так зміцніла, що зможеш принести чимало і погодувати медовим молочком малят.
Навколо медових вулиць йшли вулиці, де жили бджолині діти.
По дорозі скрізь метушились бджоли — усі родички, сусіди.
Найбільше Медунку цікавив льоток, через який вилітали з дому і прилітали додому бджоли. Там юрбилось багато бджіл-прийомниць. Вони забирали швидко обніжку-пилок з кошиків у бджіл, які прилітали, і складали його в кімнатки-стільники.
Медунка побачила, що бджоли-прибиральниці докірливо захитали голівками. Не всі кімнатки коло льотка були охайні, вони кинулись мерщій чистити їх, виносили сміття аж за вулик і повертались далі працювати.
— Я теж хочу виносити сміття! — попросила Медунка. Адже так вона б вилетіла хоч на мить з вулика.
— Почекай, ти ще мала для цього, допоможи краще переносити наш хліб і питво — медівницю і квітчаний сік-нектар, що принесли сестри з квітів.
Потрошку Медунка усьому навчилась — і стільники будувати, і личинок, які виходили з яєчок, годувати. Вона доглядала лялечок, що в них перетворювались личинки, і допомагала маленьким бджілкам, якими стали лялечки, вилазити з павутиння та їхньої заліпленої воском кімнатки.
Довелось Медунці бути й перукарем!
Сестри, а серед них і Крилатка, повернулись з польоту. Чергові коло льотка кинулись їх чистити і пригладжувати щіточками ніжок, немов причісувати.
— Поможи, Медунко! — гукнула Крилатка, підняла крильця, підставила сестрі грудку, черевце, спинку. Вона ж не могла скрізь сама почиститись своїми ніжками.