Ото буде весело! Оце так гра! Вони ще ніколи не знали такого! Галасливі діти стрімголов гасають туди-сюди по зелених галявинах, то візьмуться за руки, то, розставивши їх, кружляють, то вилазять на дерева і сміються, аж заливаються. В небі літають ракети, по вулицях мчать жуки-автомобілі, а діти захопилися грою. Така втіха, така радість, стільки вереску, така штовханина!
Мишка вбігла в дім, замурзана й спітніла. Як на свої сім років, вона була горласта, міцна [310] й дуже рішуча. її мати, пані Морріс, не встигла й бровою повести, як донечка вже витягала шухляди, торохтіла каструлями та різним начинням і висипала все це у великий мішок.
– Ой лишенько, Мишенятко, що це діється?
– Дуже цікава гра! – відсапуючись, відповіла розпашіла Мишка.
– Посидь хвилинку, перепочинь, – сказала мати.
– Ні, я не втомилася. Мамусю, можна я візьму оці речі?
– Тільки дивись не продіряв каструльок! — мовила пані Морріс.
– Спасибі, спасибі! – закричала Мишка і майнула з місця, мов ракета.
– А як називається ваша гра? – крикнула їй мати навздогін.
– Вторгнення! – на бігу кинула Мишка. Двері грюкнули.
З усіх подвір'їв діти зносили ножі, виделки, а то й коцюбу, коліно старого бляшаного димаря чи консервний ніж.
Цікаво, що метушилися й штовхалися лише малі діти. Старші, від десяти років, дивилися на все це з погордою і зневажливо йшли гуляти кудись далі чи поважно грали в піжмурки.
Тим часом батьки роз'їжджали в блискучих хромованих автомобілях. До будинків заходили майстри – полагодити вакуумний ліфт, настроїти миготливий телевізор чи вередливий про-дуктопровід. Дорослі поглядали на клопітливу дітлашню, заздрили невичерпній сназі веселих малюків, поблажливо всміхалися їхнім забавам: вони й самі, либонь, залюбки з ними погрались би.
– Оце, і це, й це, – командувала Мишка, й діти викладали перед нею різноманітні ложки, [311] штопори, ключі. – Це давай сюди, а це – туди. Та не туди! Ось сюди, дурненький! Правильно. А тепер не заважай, я припасую оцю штуковину,— вона прикусила губу, заклопотано набур-мосила чоло. – Отак. Ясно?
– Ага-а! – хором закричали діти. Підбіг дванадцятирічний Джозеф Коннорс.
– Іди собі! – сказала Мишка руба.
– Я хочу з вами гратися, – попросив Джозеф.
– Не можна! – рішуче відмовила вона.
– Чому?
– Ти сміятимешся з нас.
– Слово честі, не буду.
– Ні. Знаємо ми тебе. Іди геть, а то наб'ємо.
Підкотив на автоматичних роликових ковзанах ще один дванадцятирічний хлопець.
– Гей, Джо! Ходімо! Хай ця дрібнота бавиться!
Але Джозефові, певне, дуже не хотілося йти.
– А я хочу з вами, – жалібно проказав він.
– Ти старий, – рішуче мовила Мишка.
– Не такий я вже й старий, – слушно заперечив Джо.
– Ти лише сміятимешся і зіпсуєш вторгнення.
Хлопець на автоматичних роликах зневажливо пирхнув.
– Ходімо, Джо! Ну їх з їхніми витівками! Вигадають щось дурне – та й утішаються!
Джозеф повільно відійшов. І поки завернув за ріг, весь час оглядався.
А Мишка знову клопоталася. За допомогою свого різноманітного начиння вона майструвала якийсь апарат. Потім дала одній маленькій дівчинці зошита й олівця, і та під її диктування [312] почала старанно дряпати якісь карлючки. Припікало сонце, голоси дітей то здіймалися високо, то затихали.
А довкруж гуло місто. Обабіч вулиць мирно зеленіли дерева. Лише вітер порушував тишу і спокій, метався по місту, по ланах, по всій країні. В тисячі інших міст були такі самі дерева, такі самі діти, такі самі вулиці, скрізь ділові люди сиділи по своїх кабінетах, щось говорили в диктофони чи стежили за екранами телевізорів. Ракети срібними голками прошивали синє небо. Повсюдно відчувалося спокійне задоволення і певність, люди звикли до миру й не сумнівались: їм більше не загрожує ніяка небезпека. На всій Землі люди жили в мирі і злагоді. Всі народи мали однакову кількість потужної зброї. Давно вже досягнуто ідеальної рівноваги сил. Людство більше не знало ні зрадників, ні нещасливих, ні ображених; тому й світ був певен свого майбуття. І тепер половина земної кулі купалася в сонячному промінні, а на осонні дрімали зелені дерева.
Мишчина мати визирнула з вікна на другому поверсі.
Діти. Вона дивилася на них, хитала головою. Нехай награються, добре повечеряють, солодко заснуть, а в понеділок – до школи. Аби здоровенькі були. Пані Морріс прислухалася.
Біля трояндового куща Мишка до когось заклопотано говорила... але там нікого не було.
Дивний народ ці діти. А та дівчинка, як її звати? А, так, Енна. Вона щось дряпає у записнику. Мишка щось запитує в трояндового куща, а потім диктує відповідь Енні.
– Трикутник, – каже Мишка.
– А що це таке – три... кутник? – затнув-гайсь, перепитує Енна. [313]
– At, байдуже, – відповідає Мишка.
– А як воно пишеться? —– запитує Енна.
– Те... ер... и... – диктує Мишка, але їй бракує терпіння. – Та пиши як хочеш! – і диктує далі: — Поперечина.
– Я іде не дописала три... кутник, – пояснює Енна.
– Ну то поквапся! – нетерпляче кричить Мишка.
З вікна висунулася мати.
– ...кут-ник, – допомагає вона розгубленій дівчинці.
– Ой, спасибі, пані Морріс, – каже Енна.
– Оце добре,-– сміється та й знову порається: треба прибрати передпокій електромагнітною щіткою.
А в спекотпому повітрі бринять дитячі голоси.
– Поперечина, – каже Енна. Тиша.
– Чотири – дев'ять – сім – а – бе – во, – поважно диктує звіддалік Мишка. – Потім виделка, мотузка і шістьох... шести... шестикутник!
За обідом Мишка винила нахильці склянку молока й побігла до дверей. Пані Морріс ляснула долонею по столу.
– Ану сідай, – звеліла вона дочці. – Зараз буде суп.
Вона натисла на червону кнопку автомата-куховарки, і за десять секунд у гумовому одержувачі щось притлумлено грюкнуло. Пані Морріс відчинила дверцята одержувача, вийняла бляшанку з двома алюмінієвими ручками, миттю розпечатала її, насипала в чашку гарячого супу.
А Мишка совалася на стільці. [314]
– Швидше, мамцю! Тут ідеться про життя чи смерть, а ти...
– У твоєму віці я була така сама. Завжди йшлося про життя чи смерть. Я знаю.
Мишка похапцем ковтала суп.
– Не поспішай, – сказала мати.
– Не можу, – відповіла Мишка, – мене чекає Дрілл.
– А хто це такий? Якесь чудне ім'я,— зауважила мати.