Неймовірно, але вже через день Тетяна Сергіївна назвала йому театр, прізвище директора і головного режисера і вручила лист-рекомендацію від керівника того столичного театру, звідки втік од безнадії молодий випускник.
На слова вдячності Тетяна Сергіївна відповіла несподівано:
— Подякуйте, Олеже, вашому ВВ. Як буватимете в столиці — навідуйте його на міському.
Перед тим як поїхати за новою для себе адресою, Олег знайшов могилу покійного педагога, зібрав з траурної клумби і повикидав до урни засохлі гвоздики і поклав на сірий камінь свій букетик. Курив і думав, що зазвичай малозрозумілі для нього розмови про життя після смерті мають під собою грунт. Потім — уже вкотре — дав собі слово, що б там і як, навідати нарешті могилу батьків у рідному Сватовому. Не був там, уважай, з тих пір, як після десятирічки подався вступати до театрального, навіть на канікули не приїздив, бо на смерть полаявся зі старшим братом, не так з ним, як із його брутальною і нахабною дружиною, яка у нападі безпричинної люті обізвала Олега нахлібником.
Ще й року не минуло після загибелі батька і наглої смерті матері від серцевого нападу просто на поминках, а ця потвора вже уявила себе власницею будинку біля річки Красної, саду, городу, почала покрикувати на чоловіка, котрий, як і батько, працював у залізничних майстернях і дозволяв собі інколи випити після зміни з друзями.
Олег тоді пішов з дому, ночував у курені над річкою, добре, що на кінець квітня було тепло. Якби не випускний клас і не мрія про театр, забрав би паспорт і подався галасвіта, аби не бачити й не чути тієї потвори.
Брат чекав Олега під школою, вибачався, казав, що ледве не вбив свою жінку, коли дізнався, що сталося.
Олег був пізньою дитиною, між братами лягло дванадцять років. Костянтин під тридцять полисів, обважнів, здавалося, що між братами всі двадцять, і сторонній міг би подумати, що розмовляють у затінку від стіни шкільного спортзалу батько й син.
— Не роби дурниць, вертайся додому. У тебе випуск на носі.
Атестат.
— Знаю. Аби не це — бачили б ви мене…
— Дурна баба, плюнь. Про себе подумай.
— Подумаю. І ти про себе теж.
— Чого?
— Щоб, бува, благовірна тобі віку не вкоротила.
— Не кажи дурниць.
— Я нині вернуся, бо справді — атестат. Але одділи мене від… родички. Я її бачити не хочу. І не розмовлятиму.
Потім він дивувався собі: примусив брата зробити другий вихід з будинка, замкнув внутрішні двері кімнати, підробляв на станції, аби харчуватись окремо, і витримав цю марку, аж поки не поїхав до Києва, продавши на барахолці святошний костюм батька. Про те, що може не пощастити, що доведеться вертатися до Сватового, не думав. Сімнадцять років, безкомпромісність, ригоризм, затятість…
Брат розшукав Олега в столиці, привіз грошей, аби той купив собі на зиму пальто й черевики, переконав, що то від батька й матері, але все одно після першого курсу на літні канікули молодший додому не поїхав, подався з новими друзями в Карпати.
Майже десять років не був він у рідному містечку. Поклав собі тоді, у нападі гніву й образи, повернутися переможцем, знаною людиною, мало не народним артистом, аби та посмітюха горіла від сорому і просила пробачення.
Та час минав, а Гардеман-молодший все ще спинався на ноги, плив без вітрил не дуже гостинним житейським морем.
Лише тут, у цьому театрі, Олег нарешті відчув щось схоже на самодостатність і творчу впевненість.
Коли приїхав в обласну столицю, приніс листа і свої фотографії до головного режисера, не дуже сподівався, що зустрінуть його, пересічного, що не кажи, актора, геть нікому не відомого, хоча б з якоюсь, нехай формальною, увагою.
Олександр Іванович Петриченко-Чорний, заслужений діяч мистецтв, як було зазначено на афіші перед будівлею театру, виявився людиною відкритою, аж ніби простецькою на перший погляд. Всадовивши Олега у м'яке крісло візаві свого столу, почав гортати фотографії з портфоліо приїжджого. Гардеман придивлявся до обличчя головного, і йому здалося, що він десь бачив цього брюнета з пасемцями сивини у акуратно підстриженій куафюрі, не тільки бачив, а й голос його — глибокий баритон — чув.
— Вас, Олеже Івановичу, добре рекомендують. І фотографи нічогенькі. Тільки от репертуар… Хоча скільки ж там тієї сцени після інституту… Та й театр вам попервах дістався, скажімо так, непростий. Як вам наша слобожанська перлина? Місто наше?
— Знаєте, я з поїзда відразу — до вас.
— Раніше тут не бували?
— Ніколи.
— Що ж, у вас усе попереду. Давайте так: ідіть до дирекції, там знають про ваш приїзд. Влаштовуйтесь — там запропонують варіанти житла. Підйомні, чи як там це зветься, потрібні?
Олег промовчав. Олександр Іванович ледь помітно всміхнувся.
— Будемо вважати, що так.
Він ще раз заглянув у папери Гардемана.
— Хочу вас попередити, що жодних авансів неофітам ніколи не давав. Ви — не виняток, хоча й студент Веніаміна Васильовича.
Тепер Олег згадав, де й коли бачив і чув цього чоловіка. Він був на похороні ВВ, сидів у колі давніх друзів їхнього педагога, тримав за плечі Тетяну Сергіївну і казав: "сонечко".
— Я не розраховував на якісь аванси. Вдячний, що даєте шанс.
— Добре. Це правильний підхід.
Олександр Іванович гостро поглянув на майбутнього члена трупи.
— Докладніше поговоримо потім. Ви ж з дороги, зараз не до високих матерій. До речі, ви не цікавились, що означає ваше прізвище? Гвардієць? Людина гвардії? Гардемарин?
Олега не вперше запитували подібне.
— Слово справді замашне. Старожитнє, Означає — міцна горшка. Батькові корені в Галичині, звідти й слово. Може, через те я в галицький театр і подався.
Петриченко-Чорний уважно слухав.
— А прізвище на побуті не відбилося? Чарку п'єте?
— П'ю вряди-годи, не надміру. Принаймні, не захоплююсь.
— А батько ваш?
— Його давно немає.
— Вибачте мою нетактовність. Вважайте, ні про що не питав. Головний режисер підвівся, підійшов до Олега.
— Ходімте, молодий чоловіче, я з вами, аби мали менше клопоту…
"Усе. Ранок спогадів закінчено", — сказав собі Олег, прочиняючи двері гримвбиральні. За три роки служби в театрі він переріс загальну гримерку, але не доріс до персональної, як корифей Салунський чи прем'єрша Третьякова. Цю кімнату він ділив з одним із ветеранів трупи, рибалкою, майстром застольних імпровізацій Миколою Михайловичем Шликом. Сусідство було не клопітне, навіть приємне.