2
В квартирі № 1, побіч із нашою, де жив я із матір’ю, мешкав рахівник Іван Касперович Кущ, сухий чоловічок з довгим, спокійним, навіть завмерлим обличчям, який ходив завжди в одному й тому ж костюмі, котрий був уже подекуди залатаний, а штани — із бамбухами на колінах, завжди з краваткою біля рябої сорочки, краватка невправно зав’язана — її він весь час поправляв, стягуючи на горлі. Ходив випростано, ні з ким із сусідів не вітався перший, але за ним можна було перевіряти годинника, принаймні мати моя, виглядаючи з вікна, казала:
— О, вже Іван Касперович пішов на роботу, значить, восьма.
Повертався додому він о пів на сьому, повільно підіймався по сходах, зрештою, ніколи не ходив кваплячись, переходив веранду і виймав ключі, подзвонюючи ними. Відмикав двері й ховався за ними. Скидав костюма, охайно вішав його в шафу, одягав домашні штани і йшов на кухню чистити картоплю. Його дочка Галинка, а моя приятелька, була так само натренована на час, як і він, бо кидала нашу дитячу компанію й бігла додому. Дивно точно відчувала, коли мав прийти татко: раптово завмирала, очі її при цьому своєрідно заскалювалися, а тоді, як дорослі жінки при сварці, вдаряла руками по стегенцях і казала:
— Ах, вже татко прийшов! — і бігла, хутенько збираючись по сходах.
Батько зустрічав її блідою усмішкою, а вона крутилася біля нього й щебетала в той час, коли він виструнчено сидів на ослінці й чистив картоплю.
Зрештою, нащебетавшись, вона схиляла хитро голівку й питала:
— А що ти мені приніс?
Тоді батько знову світив усмішкою, вставав, вимивав руки, відтак ішов до шафи, урочисто виймаючи чи цукерку, чи кілька пряників, і дівчинка захоплено плескала в долоні, а тоді сідала біля татка на маленького ослінця, смоктала цукерку або жувала пряника і невідривно дивилась, як він порається, — він же спокійно й розважливо варив вечерю. І десь коли вечеря майже доварювалася на керогазі, що стояв тут-таки в кухні, на стежці, що вела до дому від мосту, з’являлася жінка Івана Касперовича, звали її просто Олька, з важким, одутлим обличчям і з виряченими очима. Йшла, ледь похитуючись, а коли зустрічала когось із сусідів, втюрювала в нього чи в неї баньки, ніби мала немалу трудність упізнати, й питала хрипко:
— А мой паразіт шо, вдома?
— А де ж йому буть! — відказували незмінно сусід чи сусідка
— Да, канєшно! — бурмотіла Олька. — Он, паразіт, всіда дома!..
Ми підбігали подивитись, як вона дертиметься під сходи (ми — це Карасенята і я), бо то була й справді комедія. Спершу Олька йшла ніби нормально, але невдовзі зашпортувалася й хапалася руками за хитке перило.
— Чорт! Понаставляли тут усякіх лєсніць! — казала вона, а ми іржали внизу, і то через те, що знали: в трубі галереї сходів наш сміх моторошно розлунюється.
— Чого хохочете, дуракі? — кричала Олька— Убірайтесь вон!
Ми робили вигляд, що лякались, але тільки для того, щоб не примусити її гнатися за нами з лайкою та криком, що й робила не раз, а це не так цікаво, як дивитись, як вона дереться під сходи. Тому-то ми й ховались, а вона, переконавшись, що нас уже нема, ставала рачки й лізла під сходи на чотирьох, вже зовсім не зважаючи на наші реготи, бо й на чотирьох нелегко їй було просуватися; часом, вона сідала на сходах і втирала піт.
— Недобре сміятися з нещасної, — сказав якось, прихопивши нас за цими насміхами, євангеліст Сухар.
— Але ж вона, дядьку, п’яниця, а не нещасна, — сказав я.
— Тим і нещасна, — сказав євангеліст Сухар і подивився на нас голубими, напрочуд добрими очима.
Євангеліст Сухар був височенного зросту, худий, із простим, ніби сокирою витесаним обличчям, і ми його трохи побоювалися, хоч був завжди лагідний. Але він весь час нам за щось дорікав, проказуючи оте своє "недобре", причому робив те якось так, що ми ніколи не огризалися і з нього не кпили. Він постійно столярував у своєму сарайчику, звідкіля завжди чудово пахло сосною, але ми туди забредали рідко, хоч він часом і запрошував, навіть показував, як треба орудувати рубанком, та все одно ми його побоювалися, мабуть, через те, що він вірив у Бога, а ми через наших учителів (я, зокрема, від своєї матері) чули, що той, хто вірить у Бога, — темний і дурний; коли ж бачили попа, котрий часом проходив нашою вуличкою, дружно хапалися за ґудзика, бо й той нам здавався ставлеником темної незрозумілої сили.
Я знав, що буде далі, коли Олька до своєї квартири доповзе. Ми були з Галею, її дочкою, однокласники, а ще й сусіди поруч, а ще й приятелі, отож вона мені й розказувала і про ті гостинці, які щодня приносить батько, і про матір-п’яницю, і про те, що вона тата свого любить, а матір ні, бо та її лупить, а татко жаліє; отож, коли вона, Галинчина матір, доповзала до своєї квартири, звідти починав лунати верескливий жіночий крик — Олька завжди репетувала, коли приходила додому; я знав, що Іван Касперович тоді зводився й мовчки виходив на веранду. Це Ольку трохи протвережувало, вона сідала на малого ослінчика й починала хлипати, розмазуючи сльози по брудному й червоному обличчі. Іван Касперович повертався додому, насипав їй миску картоплі, давав огірка, і вона, чавлячись, починала жадібно їсти. По тому завалювалася на ліжко й починала жахливо хропти, той хропіт долинав аж у наші кімнатки, і моя мати при цьому завжди робила строге обличчя і казала мені, що от, глянь, синку, які бувають у світі погані й зіпсуті жінки; коли бачиш таких поганих і зіпсутих жінок, казала вона, обходь, сину їх, десятою дорогою; люди, повчально виказувала вона, самі собі псують життя і себе псують, а це тому, що вони темні й лихі, а тобі, синку, підіймала вона пальця, треба бути не таким, а щоб таким не бути, маєш добре вчитися і в люди виходити.
Я шморкав носом, бо часто мав нежить, і згоджувався з нею, таким бути, як Олька, увіч не бажав. Іван же Касперович, коли вона засинала, знову виходив на веранду, розчиняв там вікно і дивився на небо, покурюючи цигарки з білими мундштуками, які він причавлював у кількох місцях. Мабуть, бачив він у тому небі табуни веселих, чорно-білих коней, що мчать серед рівного й вільного степу, — про це мені теж розказувала, по-доброму підсміюючись із батька, Галинка, на що я їй мовив: