— По рибку? — спитав я.
— Ху-хе! — чоловік показав зіпсовані зуби. — Коли маєш ввіду це, — він плеснув біля горла, — то по рибку!
— Голо тут, — сказав я, дивлячись поверх голови чоловіка.
— Да, тут голо, — сказав той. — А там у нас у зонє харашо. Ти в зону?
— Не знаю, — сказав я. — Просто йду.
— Ну, я кадато так само йшов, — знову показав попсовані зуби чоловік. — Не бойся, йді. Я тебе зразу познав, ти наш?
— Ваш? — здивовано спитав я, все ще дивлячись поверх його голови.
— Ну да, і я кадась рішив плюнуть на цей б… мір. А там у нас, у зонє, ха-ра-шо… Када придьош, скажеш: Петя тебе послав. Не сумнівайся і не бойся!..
Чоловік чвиркнув, і важка біла слина застрягла на його бороді.
— У нас там всьо, як у лучших фільмах, — чоловік подивився на мене значуще і знову чвиркнув, але цього разу під ноги. — Привєт!
Пішов, а я стояв і дивився. Волохата, накублена постать покривалася рідким туманом — не міг відвести від нього очей. І знову душу мені пойняла сірість — це я точно знав і відчував: сірість — це я на порожньому березі, і той дивак, що від мене віддалявся; сірість — це моя ранкова втома, коли я надягав там, у Києві, на себе допотопного панциря і дивувався з почварності людей. А може, сірість — це байдужість, що розливається часом по тілі й по шлунку, як випита натщесерце горілка. І мене повабило у глибину ранку, у глибину волохатої, наїженої тиші, також сірої, як світ і я. Забув навіть, що біля наметів сплять мої співбенкетники, яких ще вчора називав своїми друзями, а тепер у мене вже конечно друзів немає.
Пісок знову засвистів під ногами. Цього разу я пішов через піщане поле. А коли зупинився, здалося, що оточений жовтим, притушеним сяєвом. Пісок оточував мене звідусіль, і навіть небо в цей мент видалося жовтим, тобто піщаним.
"Як у луччому фільмі!" — голосно сказав я, і мені здалося, що звук потягло в невидиму ущелину, де віддався малою приплюсненою луною. Навколо лежала пустеля. Пісок знову засвистів під ногами, і я пізнав задоволення, яке, здається, відчуває самовбивця, натягаючи на шию петлю…
Побачив дротяну загорожу, що тяглася від берега в глибину. У ній було прорвано дірку, — далі вела невеличка стежечка. Я озирнувся. Чоловіка, з яким перестрівся, давно не було, але відчуття порожнечі й сірості не пропадало. Подумав, що не пізно повернутись у дім, себто квартиру, де мене ніхто не шанує — не то що любить, до роботи, яка мені остогидла більше власної жінки, до дітей, байдуже, хто з них мій, а хто ні, але які до мене не відчувають нічого, крім презирства. "Врешті, я сам не відчуваю до себе нічого, крім презирства, і це вже давно. Давно не маю ні до чого інтересу: ні до жінок, ні до вулиць, ні до своєї квартири, навіть до випивки, хоч, може, саме випивка зробила з мене отакого балду".
У душі ворухнувся острах: чого мене несе за той дріт? Але я знав інше: давно туди вабить — саме в зону. Там немає ані роботи, ні родини, ані клопотів, ні зневаги до мене, ні претензій, а головне — ненависті. Мене справді останнім часом це турбувало: все більше й більше почала опановувати якась дурна ненависть до всього.
"Нерозумна цікавість туди вабить, — подумав я. — Не піду!"
Але був уже за дротом. Вже йшов по ледь утоптаній стежці і, хоч кпив із себе і чогось жахався, зупинитися не міг…
На першу хату наштовхнувся випадково. Дивилася підсліпуватими очима напівзамазаних вікон. Стріха була розшарпана — на мене дихнуло пустицею.
Повільно ввійшов у двір, хвіртка при цьому зарипіла боляче і неприємно гостро. Скрізь стояла тиша. Кроки зашаруділи доріжкою, пісок лунко тріщав під підошвами, а двері різонули душу пронизливим вищанням. Увійшов у сіни, двері хлепко за мною причинилися. Звук сінешніх дверей так само був іржавий — з хати війнуло цвіллю, здається, дихнули на мене перелякано невидимі істоти. Піч розвалилася, і звідти через хату шугонула зграйка сірих пацюків. Я здригнувся: великі й потворні були ті пацюки. На стінах залишилися тіні від фотокарток, у кутку — поламаний стіл, і на ньому хтось написав крейдою: "Ваня". Там, де стояло ліжко, в долівці виднілися темні ямки.
Я кашлянув, але звука забило назад у горло. Мені стало незвідь-чому зимно — десь у такій хаті народилися і виросли мої діди й баби.
Відігнав од себе ці думки і, рвонувши двері, вискочив надвір. Туман майже розтав, але вогка сірість не пропала. Стояла надзвичайна тиша, радше, не тиша, а порожнеча.
"Ні, не порожнеча, — подумав я, підходячи до другої хати, — пустка!"
Ця хата була, як і перша, і хвіртка зарипіла так само. Я нерішуче зупинився. До мене підбігла стара волохата кішка, жадібно занявчала й подивилася ясним зеленим поглядом, в якому вже світилася тривога дикого звіра. Я присів і простяг руку. Кішка повагалася, але підставила брудну, облізлу голову — погладив її між вух. Кішка замуркотіла, а я розгублено пошукав у кишенях. Налапав порох від печива, яке любив гризти, й висипав кішці. Кішка пожадливо хапала зчерствілі крихти.
Я вийшов на вулицю. Вона вже заросла шпоришем, і кроки глухо в ньому губились.
Втома пойняла мене. Сів на прогнилій лавочці біля третьої хати. Німо й нерушно стирчав поблизу колодязний журавель. Не витримав спокуси зазирнути. Чорно темніло блискуче око землі, пахло перегнилим деревом і пліснявою. Зсунув ліктем камінця, що лежав на зрубі — той глухо й булько хлюпнув у прірву.
Переступив через сірого перелаза (дивно, ще зберігся тут перелаз), подвір’я міцно втоптане, від перелазу тяглася стежка зі стесаної ногами цегли. Двері з петель знято — хтось бережливий чи хазяйновитий приставив їх до стіни. Тут також стояла та ж тиша-порожнеча, і я ступнув у сіни. Але сінешні двері забито цвяхами, навіть побачив, як молоток зіскакував із голівки цвяха і бив об перетрухле дерево — світліли круглі ранки.
Вийшов і здригнувся. Проти мене стояв великий чорний пес. Собака дивився дивними, ніби сліпими, очима й матиляв хвостом. Я торкнувся його загрив’я — собака напружився, але не відступив. Очі його зоріли притьмарено й дивно.
Знову пошукав у кишенях — собака насторожено звів морду. Але в кишенях було порожньо, і я вибачливо всміхнувся. Погляд мій упав на хлівця, біля нього стояла собача буда і порожня поруділа мисочка.