І вона, здається, має рацію. Але щось мене все-таки невдоволить:
— Але подивися на нього: це ж не людина, а людиноїд, — прорікаю, зворушуючись, я.
— Коли відчуваєш неприязнь до молодших, — категорично каже дружина, — це вже старість.
Логіка в неї своя, і я намагаюся її збагнути. Вона не продиктована холодним розважком, а емоційною наладнаністю: все-таки її син — продукт кохання, можливо, навіть справжнього, а окрім того, жінка, за своєю природою, приймає те, чого не може збороти. Водночас бачить старість як відречення від життя, хоч це не завжди буває так, принаймні про це свідчить історія моїх батьків. Отже, ми з дружиною навіть у такому обмеженому полі, в якому протекла наша коротка розмова, перебуваємо не на одній колії, а на цілком різнобіжних. Тим-то подумалося, що від якогось часу я перестав шукати собі друзів чи принаймні навертатися до старих, з якими можна, ходячи вулицею чи парком або засідаючи за чаркою чи кухлем пива, розв’язати капшучка зі словами і шелестіти, шелестіти десь так, як погідно і з взаєморозумінням шелестіла недавно моя жінка зі своєю матір’ю. Можливо, зараз це мені необхідно, бо дзеркало відчинилось, і почали визрівати якісь слова — їх я хочу, правда, ще знайти, а відтак висловити, але саме ті, котрі не пливуть із горішніх шарів мозку, а таки з нутра, щоб про все, що зараз відчуваю чи напіввідчуваю, можна було висловитися точно і безперечно. Це нелегке завдання, адже генератор, приставлений до мене, навіть у хвилини таких прояснень дав би тільки блідий струм, і це було б, як квіти у вазонах, що їх забувають учасно полити. Ті ж слова, із нутра, мають просочитися із горішнього пласта мозку, а то не просто фільтри, а хмара, а може, крижана поверхня, де вони блукають і ковзаються, а може, й замерзають, адже нікому не дано, крім рекордсменів, стрибнути вище за себе. Я ж живу за спонуками, яких більше чи менше, і в мені не засвічується, як вогонь небесних ламп, святе одкровення, а з’являється безсилля, а безсилля — це і є солончак чи колапс, яких чим більше живу, тим більше залишаю за собою. Отож мій генератор працює ледве-ледь і не витворює кола вогню, а хіба кволо освічує і розсіює темряву мене самого, вигаданого отого колапсоїда. Може, тому так натужно хапаюся за видива з минулого, хоч би за ту долинку з осокорами чи за згадку про зруйновані книги, купу старих листків, що їх приносив батькові Янишевський, але не я, не я можу і вмію знову повернути їм вигляд тугої і шелесткої книжки. Ось від чого відчуття вини в мені, а ще й сором за те, що вільний час марную дурним просипанням, за отой розірваний зв’язок із книгами, котрі мене раніше збуджували й надихали чи принаймні на короткий час засвічували, і саме в цьому я подібний до сина своєї жінки, бо книги для нього — це підручники, а поза тим їхнього призначення не відає й не розуміє, отже, не потребує їх. Інколи починаю тихо ненавидіти себе за власну ніякість, адже в мене давно не запалювалися очі, як запалювалися вони в мого батька, коли викладав тремтливими руками на стола воскрешені, запашні й принадні цеглинки книг, майстерно зліплені із безформної купи напівзітлілого паперу, і як світилися вони в того старого дивака Янишевського, коли крадьки, з осторогою, як до святощів, наближався до столу і так само тремтливими руками гортав незвично пружаві сторінки. А ще я думаю, що спонуки для такого щастя в обох були також різні: Янишевський мав їх, бо міг тепер вільно користуватися й читати ті книги, а батько мій — від того, що таку можливість йому подавав через свою майстерність і вміння. Здається, саме тут і був захований отой мислительний візерунок, якого так посильно, важко хочу накреслити сьогодні, коли знову розчинив своє задзеркалля…
Тиха радість дощу. Іде за вікном, молодий і добродатний, прогнавши з балкона сина моєї жінки й погасивши його скавчачу музику, відтак заполонив простора, пом’якшив його, і я тепло приймаю його в душу, я, отакий напівсонний кнюх, який зважився сьогодні виступити з себе самого. Для маскування ввімкнув телевізора, але звуку не існує, звука я вимкнув не на апараті, а в голові: ворушать вустами схожі на тіні люди, бо вони і є тіні, пропливають сині тіняві краєвиди, здається, і там, у телевізорі, йде дощ. Тому вона й прийшла до мене, ота тиха радість дощу, як буває після того, коли злива раптом звалиться на околицю й на малу хатину під давно не фарбованою бляхою, а потім починає сіятися спокійно й монотонно, заливаючи світ хвилями озону. Саме в такі моменти і прокидався кущ бузку, котрий ріс біля нашої хати, велетенський, густо покритий цвітом, починав засвічуватися, палахкочучи й виграючи, а може, й сяючи, точачи фіолетовим медом. І мої старі розчиняють до нього вікно й сидять у глибині кімнати, і їх омивають фіолетові хвилі, і вони не ведуть жодних розмов, але дишуть однаково й одним подихом, бо вони в цьому світі одне тіло. Оте палахкотіння запаленої і неопалимої купини грає на їхніх обличчях, і вони раптом стають такі гарні, що не можу відвести від них зору.
— Поставив бочку під воду? — спроквола запитує мати, але не бочка її цікавить і не вода, що має туди натекти, а можливість ще раз звірити із чоловіком свою неподільність. Отже, й вигадала це мале діло, яке має виконати з її слів безвідмовно.
— Хай змиється з даху курява, — каже батько, бо в цю хвилину йому не хочеться зрушати з місця, в цю хвилину він так само, як і я тепер, поринає в своє занурення. Ось чому так мирно й гарно випускає на дощ голубу, чисту, як весна, струмку диму. І за їхньою небагатослівною розмовою, за цими кількома фразами — море несказаного, бо їхня спілка не суперечна, а з’єднана, і перебувають вони не в співдотикальних кулях, а в одній. І я відчуваю, як дощ змиває з бляхи осілу за тиждень бездощів’я куряву, як тече сіра вода, але поступово прозоріє й прозоріє, як починає блищати омитий дах, тільки тоді батько зрушується й виходить, щоб виконати материне прохання. А кущ бузку перед вікном запалюється ще палахкіше, і я бачу в тому фіолетовому сутінку вже саму тільки матір; можливо, вона попросила цієї хвилини, адже, незважаючи на гармонійну поєднаність із чоловіком, і вона має сокровенні таїни, а той, хто їх має, потребує часом самоти. І для мене стає одкровенням саме той кущ бузку, і розхилене у світ вікно, і завмерлі, пофіолечені обриси двох постатей, які після короткої розлуки знову з’єднались. І випливає у вікно синя смужка диму, і важкі натруджені руки лежать у них на колінах, наче коріння, бо саме це коріння й пускає у світ зелені пагони, які ростуть, і дихають, і стають отакими кущами бузку, і ховають у собі таїну поєднань, скрешень, а отже, наповнюють світ високим глуздом, саме тим, якого ніяк не можу вхопити, аби вив’язати свого, хай недосконалого, але необхідного візерунка… Ось чому він зараз світиться переді мною, той дивовижний кущ, отой фіолетовий флер, і мед, і сяйво, і струмливі потоки, й бочка, в яку зливається м’яка й тепла вода, якою добре омити голову, бо після такого миття м’якішає не тільки волосся, але і вдача, й думки в тих головах, і густий запах пишного квіту, якого я вже, здається, ніколи не відчую, хоч бузки ростуть будь-де і начебто так само пахнуть. Зрештою, я знаю, що той бузок чимось подібний до омареної раніше галявинки із трьома осокорами і джерелом, що він з’явився у мені після того, як та долинка в мені померла, а може, помер раніше він, адже, коли будували на місці нашої хати насосну станцію, його вирив і викорчував важкий і холодний бульдозер, котрий пах мастилом і бензином, а в грудях мав не серце, а мотора. І зараз, тупо дивлячись на ці бузкові краєвиди в телевізорі, мені все-таки хочеться простягти руку й торкнутися пучками мокрих, облитих дощем суцвіть.