— Почекаєш Колю чи подзвониш? — спитала бабця.
— Ах, де вже там чекати! — сказала мама, різко зупиняючись. — Треба їхати, треба їхати!
Вона промовляла оте "їхати" із жахом, бо й справді нікуди ніколи не їздила, навіть до матері, хоч, коли говорити правду, вона в цьому домі родичка тільки мені, і то тому, що, як сповістила мені якось бабця, татко з нею зовсім не розписаний, бо татко мій узяв її до нас, на великий бабчиний спротив, із жалості, і вона в нас навіть не прописана — бабця рішуче проти того. Але мій татко бував інколи дуже впертий, отож відділився від бабці, а що хата належала таки їй, то так воно й було: мама жила в нас ніби в квартирантах, але без прописки. Прописана вона була в якоїсь тітки, за що платила тій щомісяця по скількись там карбованців — я ці речі не до кінця розумів. Отже, мама не була родичкою ні бабці, ні татку, а так тільки: щось через дорогу навприсядки… Так я тоді думав, бо так сказала мені бабця, коли я до неї якось зайшов, а до неї я не так часто й заходжу, мені зовсім не цікаво слухати, як вона обмовляє татка й маму, найбільше маму, бо, як мені здалося, терпіти її не може. Татко все-таки був її рідний онук, але й він до бабці заходив вельми рідко, хіба затопити в грубі (це узимку), принести води чи купити харчів, бо коли мама ходила хоч у магазин, то бабця і в магазин уже не ходила, навіть по дворі вона не дуже вешталася, а більше лежала чи сиділа у своїх відділених двох кімнатках. Читати вона вже не могла, дивитись телевізора також, отже, тільки й робила, що слухала радіо. "Отак слухаю його (тобто радіо), — сказала мені якось потайки бабця, — і мені здається, що з кимось балакаю".
Мама пішла телефонувати татку про телеграму і про те, що сталося з її матір’ю, а моєю бабою, а таткові й прабабці ота баба Ганя — ніхто; мама голосно кричала в трубку, а бабця, використовуючи цей момент, підійшла до мене і сказала, ніби змовниця:
— Боюся, що, чого доброго, притарабанять сюди оту баберу!
— Чого це сюди? — спитав я.
— А хто ж за нею буде там у селі дивитися? Один її синочок — в Одесі, вона туди їздила, але її синочок закрив у туалеті й тримав два дні — ледве втекла, а друга дочка — на Сахаліні; хто це повезе таку тушу аж у такий світ… Це вже певне притарабанять ту баберу сюди!
Бабця була сумна і закліпала малими очками, а мені уявилося, як син баби Гані запихає її в туалета і тримає там зачиненою, хоч вона б’ється в двері й лементує — мені аж мурашки почали по шкірі бігати. Бабця тим часом відступила на три кроки від мене й дивилася з хитринкою в оці:
— А ти скажи таткові: хай її сюди, до вас, не пуска!
— Але ж ви самі сказали, що їй ніде дітися? — наївно мовив я.
— Хай її той синок з Одеси забере, — голосним шепотом запропонувала бабця. — В них там трикомнатна кватиря.
— Ви ж сказали, що він її в туалеті закрива! — ледве не вигукнув я.
— Хай себе веде, як тра! Це така вредна баба! — мовила бабця. — Нє, вона напевне її сюди притарабанить… Господи, і треба горе таке!
Бабця пішла до себе, а я сидів на ґанку й навіть ногами перестав мателяти. Вийшла мама, ділова й заклопотана.
— Бабця де? — спитала.
— До себе пішла, — мовив я пискляво, щось мені від тієї бабчиної мови кисло стало.
— Я подзвонила татку — їду! Хай уже вам тут бабця їсти зварить.
— Але ж у неї руки трусяться, — сказав я.
— Якось перетрусяться, — мовила по-діловому мама. — Це в неї на людях так.
— А чого на людях? — спитав я.
— Хоче показати, що хворіша за мене, — сказала мама. — А вона ще мене переживе. Зараз приїде таксі — я викликала.
2
Таксі приїхало — і на одного чоловіка в нашому домі поменшало. Але небезпека була не в тому. Як тільки плеснули дверці таксі, я злякано озирнувся. І справді, побачив, що по стежці до ґанку, на якому я сидів, бовтаючи ногами, крадеться бабця з таким понуро-хитрим обличчям, що миттю збагнув: треба тікати, інакше бабця засипле мене своєю злостивою балакучістю. Зіскочив із ґанку й побіг до хвіртки, начебто помахати услід мамі; я й справді замахав їй услід, але куди далі було бігти: світ поза двором для мене не існував, а в дворі чатувала на мене бабця, отож я взяв і пішов стежкою до річки.
— Куди це йдеш? — спитала з двору бабця, прикладаючи до лоба руку дашком. — Ану, вернись!
Я був залишений бабці на виховання, отож послухався, мусив послухатися, хоч серце в мене дзвеніло — ніде було дітися від бабці й від потоку її шипучих слів.
— Куди це хотів іти? — спитала вона, примружившись.
— На річку подивитися.
— Подивитися, щоб утопитися, еге ж? — сказала бабця, і її тоненькі вуста розсунулися.
— Я ж не купатися! — тужливо сказав я.
— Всі ви так кажете. А йдете до річки й топитеся. А я за тебе відповідай перед отою опришкуватою?
— Чого це вам за мене відповідати?
— Бо накинула тебе мені на голову, — усмішка з бабчиних вуст щезла, а очі заблищали. — Бач, як чмихнула! Це щоб тебе не глядіть, їсти не варити, а все перекласти на ці нещасні руки. — Бабця патетично звела руки, вони трусилися.
— Бач як трусяться? — спитала вона задоволено.
— Ну, да, бачу, — кисло повів я.
— Та твоя баба, що до неї вона чмихнула, здорова, як корова, — сказала бабця, показуючи єдиного зуба. — Це вона знарошна.
— Що знарошна?
— Ну, телеграму дала. Ніякого в неї інсульту нема.
— Як нема? — зчудувався я.
— А ти не здогадався? — тоненько спитала бабця. — Ну, де тобі здогадаться: ти ще такий малий! Це вона захотіла, щоб т’а до неї приїхала. Т’а до неї не їздила, от вона й придумала — ніякого в неї інсульту нема.
Бабця підбила нижню, беззубу щелепу під горішню, і рот її запав. Від того ставала смішна й почварна. Але я не сміявся. Сидів на ґанку й бовтав ногами, бо нікуди від бабчиних слововиливів уже не дінуся. Треба було перетривати їх, як дощ.
— Та твоя баба здорова, як корова, — повторила бабця. — Якось вона приїхала до нас, то цілу тарілку картоплі вклала. І п’ять котлет. І добрий шмат ковбаси. І з чверть буханця хліба. І півлітра компоту. "Щось воно все у вас ненаїдне", — каже. А я півкотлетки й ложечку картопельки з’їм, і воно мені наїдне.
Цю історію я чув. Повторювалася завжди, коли бабця заводила мову про бабу Ганю. Повторювалася одними й тими ж словами та з однаковими інтонаціями. Вже знав, як треба реагувати на бабчину злостивість. Треба мовчати. І я мовчав. Сидів на ґанку, як у рота води набрав, дригав ногами й дивився на сад. Був неймовірно запущений, зарослий бур’яном, що підіймався яблуням до гілля — саме в тому бур’яні й водилися вужі й гадюки, що мене жахали, і я нечасто там лазив. Замість паркану наше обійстя оточували щільні зарості бульби, крізь які навіть курка не пролізе, а вуж чи гадюка — запросто! За тими заростями текла біла стежка, по якій інколи проходили люди, здебільшого місцеві п’яниці-нероби, вони до нас забредали "по стаканчик". Склянка для них висіла на штахетині, і вони майже завжди її повертали, коли ж не повертали, мама з ними сварилася, і вони відшукували склянку в одному з логовищ. Мама ту склянку ніколи не мила, та й навряд чи її мили п’яниці — аж сіра була від пилюки. Поки бабця говорила про маму й бабу, я міг спокійно озирнути купи сміття, що вивишалися між річкою й нашою хатою; колись, розказували, на цьому місці була чудова, поросла травою й рум’янком галявина. Але я не пам’ятаю тієї галявини, ані трави, ані рум’янку, пам’ятаю тільки ці купи й бур’ян. Пам’ятаю, що одна з куп була така висока, що я катався з неї на санчатах. Але приїхали якісь сірі дядьки, побачили, що гора до чогось придатна, і зрили її. Після того купи, порослі велетенським бур’яном, стали придатні тільки для кубел п’яниць. Вони забивалися туди й кричали хрипкими, противними голосами, грали в карти, часом приводили якихось розчухраних, нечупарних, червонолицих жінок, і ті жінки кричали разом із ними, до речі, голоси в тих жінок також були похриплі, але більш верескливі. До нас вони діла не мали, хіба позичали склянку, ми не зважали на них також. Інколи в тих бур’янах билися: спалахували хрипкі покрики, щось гупало, тріщало, сипалася лайка — по тому виповзали з куп, розколошкані, помнуті, з чорно-червоними обличчями, і розлазилися хто куди. Тільки раз сюди прискакали на конях міліціонери, і п’яниці дружно кинулися в нашу грузьку, загиджену річку; вони шалено бовталися у чорній твані, по якій розходилися мастильні плями, і жоден із них не втопився, жоден не втрапив до міліції в руки, вони й не хотіли їх ловити, а тільки в такий спосіб полякали.