— Я не винуватий, що мій дім у Буффало згорів, — мовив батько. — Там уціліла одна фотокартка, а друга — тут. Це жахливо! Я сфотографувавсь у житті дев’ятсот сорок сім разів, сподіваючись лишити по собі тривкішу пам’ять, але всі мої зусилля пішли котові під хвіст. Через це не можу втратити останньої нагоди сфотографуватися. Так само, до речі, як і ти, Марто!
— Це правда, — сказала мати неживим голосом. — Нагода унікальна. А хто фотографуватиме?
— Станіслав, бо він єдиний мужчина в цьому домі.
— Хочеш сказати: мужчина, який ще не здобув вищої благодаті? — поправила гостро мати.
— Таж звісно, Марто, — це вже такий дім, чоловіки тут гості. Приречений дім, Марто! Дивна виходить річ: мав я два доми у світі — і обидва приречені.
— Забуваєш, що Станіслав ще не вийшов із активного віку. Він ще своє надолужить.
— Надолужить, коли рак свисне, а риба заспіває, — сказав батько.
— Не пророкуй! Нам заборонено пророкувати!
Знову почулися кроки, рипнули двері, і цього разу не відчинившись. Зайшов Станіславів дід Василь, а за ним поважно впливла й баба Наталя.
— Що тут відбувається і чому кликали? — спитала баба.
— Так, так, я хотів би спитати те саме, — труснув борідкою дід.
— Збираємося востаннє сфотографуватися, — сказав батько. — Ввійдіть у ту стіну, але не так, щоб вас не було видно. Ми станемо обіч. Це буде ніби горорізьба…
— Що таке горорізьба? — владно спитала баба Наталя.
— Так, так, я хотів би спитати те саме, — труснув борідкою дід Василь.
— Горельєф, — майже крикнув голос когось невидимого. — Але треба заміняти іноземні слова питомо національними, інакше наша мова розчиниться в навалі іноземних.
— Вже й Максим тут! — сказала баба Наталя. — Чи ти з Борисом?
— Я з Борисом, але не проявляюсь, бо обурений, що ви слово горельєф знаєте, а слово горорізьба ні! Ганьба нам, українцям!
— Хто нас буде розставляти? — знічено спитав дід Василь. — Бо я щось не доберу.
— Ти безпомічний, як дитина, — сказала баба Наталя. — Ставай сюди, ближче до мене.
Вони завмерли біля стіни, яка фосфоризувала в місячному світлі, й зробилися на тій стіні не так як горорізьба, як образи тіньового театру. Мати з батьком застигли біля них, тоді й проявився чоловік тітки Настусі, дядько Максим з поголеною головою, пишними вусами й у вишиванці. За руку він тримав сина Бориса.
Отак вони й заходили: чоловік тітки Марії Павло у сорочці, підперезаній паском, і в чоботях; біля нього нерушно стали, випрозорившись зі тьми, хлопчик Анатолій у матросці і дівчинка Світланка, також у матросці. І на сходах весь час тупотіли чиїсь ноги, підіймалися ними один за одним колишні пожильці цього дому, і весь час рипали двері, й вони, тіні ще не забутих предків, заходили в кімнату, випрозорювались, а побачивши завмерлу на фосфоризуючій стіні групу, йшли, а коли це були діти, бігли, щоб зайняти своє місце. Там уже стояли чоловіки тіток Ольги та Олени, а з ними — Мітюля — хлопчик у штанцях, застебнутих біля колін на ґудзики й у гетрах; стрункий і підтягнутий, у військовій одежі чоловік тітки Броні Вікентій. Зрештою, проявився і Едік — перший чоловік тітки Віри — в парусовому костюмі та солом’яному капелюсі, чисто поголений і з чорними, як п’явки, вусиками, чорнобровий і чорноокий, з вишуканим, але явно авантюрницьким обличчям; очевидно, він після тюрми чи в тюрмі й справді пропав, тобто здобув вищу благодать, як і Володимир — другий чоловік тітки Віри, що тупцявся біля нього і по-злодійському посвічував очима, однак сталося те за невідомих обставин. Побачивши їх, тіні на тлі фосфоризуючої стіни заворушилися і загалакали, сперечаючись, чи треба їх приймати в родинне коло, адже виявили себе щодо тітки Віри нечестивцями.
— Мусимо проголосувати, як у кращих демократичних, а не тоталітарних суспільствах, — сказав Станіславовий батько, — так, як це робиться у З'єдинених Державах. У них є та пом’якшуюча обставина, що й вони здобулися вищої благодаті, і з пекла їх для фотографування таки відпустили. Маєте квит чи вийшли звідти аферою? — спитав він Едіка та Володимира.
— Маємо квит, але здобули його аферою, — сказав Едік, а Володимир сторожко озирнувся, по-злодійському поблимуючи очима.
— Хто за те, щоб їх залишити в сімейному колі? — спитав батько. Шестеро рук зметнулося вгору, і стирчали вони, як палиці, негнучкі й одерев’янілі.
— Хто проти?
Зметнулися інші шестеро рук, в голосуючих були вирячені очі, а роти порозкривані.
— Порівну! — сказав батько. — Що, товариство, робитимемо?
— Це значить, — спокійно сказав Едік, — що одного маємо залишити, а гіршого прогнати, тобто оцього суб’єкта, що стоїть за моєю спиною. Аргументи такі: я одружився з Вірою законно і збирався з нею жити довго і щасливо, а цей суб’єкт безсовісно її дурив і використовував для своїх забаг, а женитися законно не бажав, отже, формально не є нашим родичем. Другий аргумент: мене з дому не прогнано з ганьбою, як його, і коли б не чортиця Муся, моя попередня не люблена мною жінка, яка уперлася, як ослиця, і не захотіла мені давати розводу, я б цього дому ніколи не покинув, хіба що прийняв би вищу благодать, і в нас із Вірою була б купа гарних, милих, люблених нами діточок, і проблема збереження роду аж ніяк би не поставала. Цей же суб’єкт про дітей не мріяв і мати їх не бажав. Я визнаю, що є послідовником учення славетного світового героя, оспіваного в багатьох творах Дон Жуана, і кожен більш-менш освічений чоловік добре відає, що в тих творах його не ганьблять, а навіть вивищують. Про нього даже писав Алєксандр Сергєєвіч Пушкін, от!
— А українських письменників не знаєш! — гримнув дядько Максим. — Леся Українка ще ліпше написала про Дон Жуана. А Спиридон Черкасенко?
— Да? — звів брову Едік. — Я й кажу! Отже, голосуємо, хто за те, щоб суб’єкта, Володимира Тьоткіна, він ще зве себе фальшиво Мізеренко, прогнати, а мене залишити як законного родича?
Піднеслося дванадцятеро рук, були вони ніби виставлені вгору палиці, негнучкі й одерв’янілі, очі в голосуючих світилися вирячені, а роти порозкривані.
— А тепер женемо суб’єкта! — крикнув Едік.
І всі з жахнючими криками, махаючи руками-палицями, кинулися на Володимира Тьоткіна, котрий фальшиво звав себе ще й Мізеренком, і той, увібравши шию в плечі і блимаючи по-злодійському очима, кинувся навтьоки, а його молотили в спину кулаками, шарпали за одежу, аж доки не вижбурнули з кімнати — почувся звук падаючого тіла, а тоді швидко затупотіло по сходах — Володимир тікав, а може, котився по приступнях. Тільки Едік не брав участі в розправі, він зняв з голови солом’яного капелюха і помахував ним, наганяючи на обличчя повітря чи, може, бажаючи змести з нього сардонічну посмішку. Вся ж решта миттю заспокоїлась і пішла до фосфоризуючої стіни, стаючи кожен на своє місце. Едік натяг капелюха, рушив і собі й став збоку, застигши з авантюрною усмішкою на вустах.